Читати книгу - "Квіти на снігу"

«Ти чо?..» – почав було я, але він не відпускав мою руку й тягнув мене за собою.

Ми відбігли метрів на тридцять, як позаду рвонуло. На тому місці, де я щойно сидів, здійнявся вогняний стовп. Ми попадали у високу траву під вербою, затулили вуха долонями й так лежали мовчки. Тільки двоє пташенят у гнізді поруч перелякано пищали й тріпотіли покритими легеньким пушком крильцями.

Увечері батько вперше відшмагав мене. Бив німецьким солдатським паском, який залишив у селі один із фріців. Бив люто, а потім кинув паска й заплакав. І вперше так гарно вимовив слово «брат». І сказав: «То твій янгол-хранитель, Каську. Він тобі життя врятував».

Дядько Прокіп повернувся з війни цілим, тільки чогось весь час мовчав. У селі говорили, що та мовчкуватість – через глухоту від контузії. Але мій батько кривився: не хоче жінчин брат до колгоспу йти, земельки йому, куркулеві, бачте, шкода, реманенту он скільки в господарці, корівка в нього молочна. Але куди він подінеться? Куди? Так виходить, що знову Федось Немолюк хитріший за Прокопа Горнича – не дуже він тою роботою переймався, жили на землі не надривав, горба не гнув, але тепер матиме те, що й інші, бо тепер усе «обче», бо «хто був ніким, той стане всім».

З фронту дядько Прокіп привіз нам два трофеї – прямокутні залізні коробочки з круглими скляними віконечками, крізь які визирали мініатюрні лампочки-жарівки. Ми довго мудрували, як би тим ліхтарикам знайти підходяще примінення: ну не лежати ж їм лежма серед купи хлоп’ячих скарбів. І придумали: будемо посилати один одному сигнали. Вигадали навіть свою систему світлових знаків і «говорили» ними щовечора, примостившись на дерев’яних перелазах біля своїх осель.

Потім дядька Прокопа забрали. Посадили в чорний «воронок» – і з кінцями. А мій батько став колгоспним бригадиром. Та коли експропріювали й дядькову хату під білою бляхою, а дядину з Авдієм і Марійкою в землянку вигнали, то навіть він якось раптом притих, принишк, перестав кпинитися. Тільки повчав мене, показуючи в бік колишнього обійстя родичів, де тепер стояла сільрада: «Ти проти власті не виступай. Як кажуть, так роби. Сказано ж, усяка власть від Бога, і всяка власть покірних любить. Вони вроді би за бідних, то ти спользуйся цим – сам властю станеш. Таке життя – або хтось тебе, або ти когось. То краще вже ти когось».

Ми втрьох вчилися в педшколі. Коли вона дивилася на нього, зі мною щось робилося… Мені хотілося, щоб вона не зводила очей тільки з мене, усміхалася тільки до мене. Коли він брав її за руку, я нетямився… Чим я гірший за нього? Ми ж схожі між собою, як близнюки: обоє високі, обоє чорняві. Чому ж, чому він, а не я? Чому?! Чим він її приворожив? Якби ти знав, Жоржику, як я страждав. Кажуть, любов – це щастя. Дурня! Це була якась хвороба, а я не знав, як від неї вилікуватися. Потай розробляв план помсти…

Коли я закінчив педшколу, учити дітлахів не пішов – ніколи мене не тягло до тієї роботи, я ж і вчитися пішов тільки через те, що Авдій із Соломійкою… А тут у райком комсомолу запросили: будь інструктором, ти нам за всіма статтями підходиш – грамотний, з бідної сім’ї, батько в колгоспі бригадиром. То чого ж не піти? І я пішов. Думав, вона тепер зрозуміє нарешті, хто є хто. Брат десь біля білих ведмедів гибіє, хто знає, чи й повернеться, а я тут, поруч, на автівці, у новенькому піджаку, хромових чоботях.

Я не хотів. Не хотів! Так вийшло! А-а-а!.. У-у-у!..

Його не повинно було бути… Тоді не повинно було. І тепер не повинно! Не повинно! Я знаю, Жоржику, знаю: він по душу мою вернувся.

– А хіба вона в тебе є?

Я пошкодував, що ляпнув таке. Він став уже не сірим, а зеленим, очі закотилися. Ч-ч-орт! Колись батько говорив, що всі оті балачки про душу – дурня, дурман релігійний, немає ніякого пекла й раю, ніякого іншого світу, а в цьому, матеріальному, людина – коваль своєї долі, тільки треба впевнено кувати. Що ж ти викував, старий ковалю, що ходиш-бродиш ночами й дихтиш так настрашено? Чого ти так мучишся? Он уже й іконок понаставляв по всіх кутках своєї кімнати, і хреститися почав. А не легшає. Хтозна, чи є той інший світ. А от пекло точно є. І воно зараз у тобі, тату.

Мені стає шкода його. Усе-таки він єдиний у цьому світі, хто любить мене таким, яким я є. А я так схожий на нього. Подаю йому воду, слоїк із ліками. Він жадібно п’є, розливаючи воду по підборіддю, тоді кладе під язик капсулу і, навіть не дочекавшись, коли вона розсмокчеться, починає говорити.

Про те, що вони тоді на весіллі були в Мокранах. Дорогою назад заїхали на хутір. Разом з Оксеном та Антоном. А вона… Вони не хотіли – вона сама побігла до криниці, сама скочила… А потім брата знову забрали. І там він… Усі думали, що його давно на світі немає…

Він говорить похапцем, ковтаючи закінчення слів, ніби боїться, що не встигне розказати. Голова все більше сіпається, від ядухи