Читати книгу - "Подружжя по сусідству"

Він заохочує її слабкою посмішкою. Вона киває у відповідь. Він м’яко кладе їй долоні на плечі, дивиться у вічі.

— Вони можуть спробувати нацькувати нас одне на одного, Анно. Вони можуть говорити про мене різне, погане.

— Що погане?

Він здвигає плечима, відводить очі.

— Я не знаю. Просто будь обережна. Не підпускай їх занадто близько.

Вона киває, але від цих слів хвилюється не менше, а більше.

У цю хвилину до них підходить детектив Ресбак. Він не посміхається.

— Дякую, що прийшли. Сюди, будь ласка.

Цього разу він відводить Анну в іншу допитну, цього разу в ту, де допитували Марко. Марко лишається сам чекати в коридорі. Анна зупиняється перед дверима кімнати й озирається на нього. Він посміхається їй якось нервово.

Вона заходить до кімнати.

Анна сідає на стілець, який їй запропонували. Провалившись у нього, вона відчуває, як тремтять її коліна. Дженнінґз пропонує їй чашку кави, але вона хитає головою, відмовляючись, оскільки не впевнена, що донесе її до рота, не розливши. Цього разу вона хвилюється більше, ніж під час попереднього допиту. Їй цікаво, чому ж поліція підозрює їх із Марко. Взагалі-то, після того, як вони отримали пакунок із комбінезоном, і після того, як у них украли гроші, поліція б мала підозрювати їх менше. Очевидно ж, що їхню дитину забрав хтось інший.

Детективи сідають навпроти неї.

— Мені шкода, — каже Ресбак, — що вчора все так сталося.

Вона мовчить. У роті в неї пересохло. Руки, що лежать на колінах, сплітаються в замок.

— Заспокойтеся, будь ласка.

Вона нервово киває, але розслабитися не вдається. Вона не довіряє йому.

— У мене є декілька питань щодо того, що сталося вчора, — каже він їй.

Вона киває, облизує губи.

— Чому ви не повідомили нам, коли отримали поштою пакунок? — питає детектив. Тон у нього наче дружній.

— Ми подумали, що це занадто ризиковано, — каже Анна непевним голосом. Вона прочищає горло і продовжує: — В записці було сказано «без поліції».

Вона тягнеться за пляшкою води, яку поставили для неї на столі. Ніяк не може здолати кришку. Коли вона підносить пляшку до рота, її рука ледь помітно тремтить.

— Це ви так вважали? — питає Ресбак. — Чи це була думка Марко?

— Ми обоє так вважали.

— Нащо ви так багато торкалися до комбінезона? Будь-які докази, які могли на ньому лишитися, на жаль, знищені.

— Так, я знаю. Я не подумала. Я відчувала на ньому запах Кори, тож носила його за собою, щоб відчувати, ніби вона зі мною.

Вона починає плакати.

— Він ніби повернув її мені. Мені майже вдалося уявити, що вона у своєму ліжечку, спить. Що нічого цього не сталося.

Ресбак киває та каже:

— Розумію. Ми витягнемо все, що можна, з цього комбінезона та із записки.

— Ви вважаєте, що вона вже мертва, так? — каже вона, ніби обуха на голову опускає, і дивиться йому просто у вічі.

Ресбак теж дивиться їй просто у вічі.

— Я не знаю. Можливо, вона ще жива. Ми не припинимо пошуків.

Анна бере з коробки серветку й промокує сльози.

— Я от все думаю, — каже Ресбак, розслаблено вмощуючись на стільці, — про вашу няню.

— Нашу няню? Чому? — ошелешено питає Анна. — Вона того вечора навіть не прийшла.

— Я знаю. Просто мені цікаво. Вона хороша няня?

Анна здвигає плечима, не розуміючи, до чого він хилить.

— Вона добре ставиться до Кори. Видно, що вона любить немовлят, — багато хто з дівчат їх не любить. Вони просто приглядають за ними за гроші. — Вона думає про Катерину. — Зазвичай на неї можна покластися. Не можна звинувачувати її тільки тому, що в неї померла бабуся. Хоча — якби вона не померла, то, можливо, Кору не забрали б.

— Дозвольте от що у вас запитати: якби хтось спитав у вас про няню, чи порекомендували б ви свою? — каже Ресбак.

Анна закушує губу.

— Ні, не думаю. Часом вона засинає з музикою в навушниках. Коли ми приходимо додому, нам доводиться будити її. Тож я не рекомендувала б її знайомим.

Ресбак киває, занотовує. Підіймає очі від записника й каже:

— Розкажіть мені про свого чоловіка.

— Що про чоловіка?

— Що він за людина?

— Він хороша людина, — упевнено каже Анна, вирівнюючись на стільці. — Він добрий, відданий. Він розумний, уважний і працьовитий. — Вона замовкає і швидко додає: — Він найкраще, що трапилося зі мною, окрім Кори.

— Він добре забезпечує вас?

— Так.

— Чому ви так кажете?

— Тому що так і є, — відрізає Анна.

— Але хіба це не правда, що ваші батьки допомогли вашому чоловікові заснувати бізнес? І ви самі казали мені, що вони заплатили за ваш будинок.

— Хвилиночку, — каже Анна. — Мої батьки не «допомагали моєму чоловікові заснувати бізнес», як ви висловилися. У Марко дипломи з комп’ютерних наук та менеджменту. Він започаткував свою компанію й був дуже успішним сам собою. Мої батьки просто інвестували в компанію, згодом. Він уже досяг певного рівня. Не можна звинуватити Марко в тому, що він поганий бізнесмен.

Завершуючи цю фразу, Анна туманно