Читати книгу - "Сусід"

Сміх зробив її молодшою на років десять. Думаю в ту мить ми виглядали на однолітків.

— Справді? Я ніколи такого не чула.

Мені захотілося, аби жінка розповіла мені більше про те, що знає.

— Так, Вікторіє. Мені про це розповіда бабця. Звичайно, вона не говорила про енергію. Поняття енергії — це здобуток сьогодення, але те, що жінка повинна ходити в спідницях для свого ж блага, то цього вона мене навчила.

— Що ще повинна робити жінка? — Марія мене зачаровувала своїми словами і лякала водночас.

— Вона не повинна боятись.

Ага. Нарешті. Це те, що я хотіла від неї почути. Це те ради чого вибралась попри заборону з’являтись без потреби в людних місцях пішла на автовокзал.

— Чого? — Пересохло в горлі.

— Води?

— Так.

Марія налила в склянку води з чайника.

— Вього. Всього не повинна боятися. Бо той страх може навічно поселитися в її душі і навіть, що значно гірше, жінка той страх може предати своїй дитині. Ти ж цього не хочеш, правдва? — Її темно сірі, немов сутінки, очі дивились мені просто в душу.

— Я не маю з ким поговорити. Мені самотньо. — Я наче виправдовувалась за свій страх. — Але ж звідки ви знаєте?

— Про страх?

Я свердно кивнула головою.

— Твоя самотність не має нічого до речі. А про страх — ти й сама добре знаєш. Думаєш, твоя блювота — це щось інше ніж страх?

Ого! Оце так собі відкриття. Та чи можна їй вірити? А якже тоді Володька? Що? Брехав? Добре, хай навіть той страх у мене є… Я ж бо то знаю про його походження. Банк, позика, Володька за тисячі кілометрів, я вагітна, але не одружена. Але як тоді ті, в кого цього всього нема? В них також страх?

— Я думала, що це… обов’язковий побічний ефект вагітності. Чогось там несприйняття…

— Ось… — Перебила мене жінка і наче засвітилась зі середини. — Ти сама щойно все сказала.

Не розуміючи дивилась на неї. Не зводила погляду з її сивих як передранкова туга очей. При контакті з ними мені чомусь робилось спокійно і затишно, як вдома. Раптовий біль штрикнув в саму душу. Коли я вже нарешті опинюся в дома… В себе в дома…

— Не розумію. — Витиснула з себе.

Попри бажання припинити розмову, яка мене все далі більше тривожила, хотіла докопатись до істини.

— Бачу, що не розумієєте. — Не приховувала смутку і… розчарування. — Шкода, що я тебе так пізно зустріла. — Раптом вирвалось в неї. — Ти не приймаєш не що інше — а своє дитя.

Ого! Чи я добре почула? Жінка з автовокзалу, яка знає мене всього якихось пів години звинувачує мене у тому, що я не хочу своєї ще ненародженої дитини? Це вже занадто. Інстиктивно хапаюсь руками за живіт. Хочу підвестись, але її сірі, мов перетинки крил у кажана, очі втримують мене на місці.

— Я… вас… цілком не розумію, Маріє. Я відмовляюся вас розуміти. — Звідки й взялася в мене хоробрість.

Хоч не можу піти, зате скажу, що думаю.

— Знаю, дитинко. — Її лагідний тон мене заспокоює. — Це не тільки твоя вина. Нас ніхто не вчить протистояти страху. Зауваж, що у жінок, які жили в тубільських племенах ніколи не було рвоти. А знаєш чому? — Не чекаючи від мене відповіді, продовжила. — Тому, що вони нічого не боялись. Вони знали, що тільки-но жінка народить — плем’я подбає про неї і про дитину. Зафіксовано навіть такий факт, що цикл місячних в тих жінок, які зв’язані між собою одним племенем чи колом спілкування, одинаковий. Це говорить про те, що вони могли вагітніти і виношувати дітей в один період. Тож завжди була впевненість, що хтось-таки вигодує твоє дитя, навіть якщо з тобою щось станеться. А що тепер, Вікторіє? Тепер жінка мусить подбати за все: забезпечити собі житло, відкласти грошей, придбати малюку найнеобхідніше. Дуже часто їй нікому помагати. Вона або цілком сама, або в той період, коли потребує найважливішої допомоги.

Марія таки має рацію. В її словах є доля правди. Я боюся всього накупу: того, що після пологів не буду для нього такою привабливою як раніше, що втрачу красу своїх форм, що в нас більше не буде часу один для одного, що не вдасться повернути грошей в банк, що позбудусь своїх особистих заощаджень, що… Володька так зі мною і не одружиться.

Часто-часто кліпаю повіками, аби не дати скотитися зрадливій сльозі.

— Розумію… тепер розумію. — Не можу не погодитись з жінкою з автовокзалу.

Тепер можу встати. Тепер вона мене не тримає.

— Чудово, Вікторіє. Єдине, що хочу добавити, що в світі все простіше. Якщо ви завагітніли, то все неодмінно складеться так, що ви зможите народити і виховати малюка… — Вона затнулась. — Тільки не бійтеся. Дуже прошу — не бійтеся. — Мало не вмовляла мене Марія.

— Я спробую. — Обіцяла їй, хоч вже в ту мить розуміла, що нічого в мене не вийде.

Все частіше ловлю себе на тому, що давно не чула жодних звуків за стіною. Разом з тим усвідомлюю, що мене це тішить. Безумовно, складно повірити, що вони геть перестали кохатися, але однозначно роблять це тепер значно рідше, або принаймні значно тихіше. Можливо, їм… не так солодко як колись.

Знаю, що Ореста прийде сьогодні ввечері дослухати мою розповідь. Розраховую на це. Я задалеко зайшла. Назад вертатись нема змісту. Тим більше, що сьогодні телефонувала Рома з Люрду і нагадала, що повертається. Залишилось всього кільканадцять днів, щоб я прийняла хоч якесь рішення.

Про Сашка намагаюсь не згадувати. Ще не час. Та й думки про нього можуть все зіпсути.