Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— За коханця?

— Спершу як квартиранта, а потім запала на нього. Годить йому, сподівається відбити в жінки.

— Якщо це правда, навіщо він ґвалтує?

— Для драйву. Якась мадярка вроїла йому, що в попередньому житті він був римським вояком: брав фортеці, ґвалтував кобіт…

— Ти теж був римським вояком? — запитала вона скуленого в кутку запортка. Презирливо, зі злістю.

— Може, й був. Але не римським, бо мене від малого всі побивали, — відчувши переміну в ній на гірше, жалібно проквилив той.

— Де він зараз?

— Поїхав на тиждень до жінки, бо там у нього хазяйство… як в олігарха…

«Це добре. Дружина не бідуватиме. Легко знайде собі пару», — подумала Рося й запитала:

— Коли повернеться?

— Через три, може, чотири дні.

— А той, з ким ти пиво цмулив, хто?

— Василь Лисик. Муляр. Так само, як і я. Має квартиру на Заріччі, Карпатська, 7. Жінка від нього втекла тиждень по весіллю. Він з того… придурів аж до повішання. Мацько сказав: «Я тебе вилікую!» І взяв з собою.

— Виходить, що він не лише архітектор, але й лікар, а ви його пацієнти? — з глузливим співчуттям запитала Рося.

Його загрубілий, звиклий до глузів слух не вловив іронії — лише співчуття.

«Дурні баби жалісливі», — подумав він і збадьорився.

— Ага! Мацько каже, що стресом можна вилікувати будь-кого… від… будь-якої вар’яції. І це правда. Василеві вже після першого разу полегшало.

— А тобі?

— Та й мені наче міх з горба спав, — признався він уже без напруги.

— Що ж було в тому міхові? — вже без насмішки запитала Рося, бо захотілося їй, щоб бандит висповідався. Без страху й принуки. Розповів їй не лише про те, чому ґвалтували, але й що відчували при цьому.

— Всі мої кривди. Від малого, — відказав він довірчо, як приятельці, забувши, що вона — покривджена. Почав скаржитися на чоловіків, які мали його за ніщо, й жінок, які не вважали його мужчиною.

— І давно ви так… лікуєтеся? — ніби між іншим, поцікавилася Рося.

— Ну, десь рік, — признався він, вже ввірувавши, що жінці не стачить духу вбити його, з дитинства цькованого, бо якби вона дійсно хотіла, то не розбалакувала б, а вже б давно пальнула.

— І як часто?

— Раз на тиждень, часом двічі.

«Господи! — вжахнулася Рося. — Понад шістдесят жінок! І всі мовчать!»

— А задушили скількох?

— Лише двох, які шарпалися й погрожували. Бо Мацько наказав, щоб убезпечитися.

— Отже, Мацько. Лише чорт Мацько винний, — роздумливо проказала Рося. — А ви такі собі, овечки Божі?

— Ми — прості роботяги, а він учений, — збагнувши, що ляпнув зайве, завиправдовувався бандит. — Хвалився, що вже давно… Але жодного разу не впіймався. І ми не впіймаємося, бо жінки… теє люблять.

«Авжеж, люблять… Такі, як я», — спаленівши, подумала Рося й несамохіть випала з ролі:

— А надто ті, якими ви, нелюди, підтерлися, а потім утоптали в землю?

— Лю-ди! Ряту-у-йте! — збагнувши, що його життя правує до кінця, закричав він пронизливо. Та марно. Його писклявий, баб’ячий крик розбився об склепіння печери, і навіть сколок його не вилетів назовні. Збагнувши, що ніхто його не почув і не почує, він упав навколішки й, затуливши руками груди, заблагав:

— Відпусти мене! Мама хвора, а я в неї один. Я тобі заплачу! Скільки скажеш!

— Аж так хочеш жити? — презирливо розсміялася Рося.

— Хочу! Дуже хочу! — заволав він. — Богом присягаю, що більше не буду… Жодної не рушу!

І Росі на мент стало шкода його.

— Може, й відпущу, якщо підтвердиш на суді все, що розповів мені.

— На суді? — вибалушився на неї він. — Ти що, здуріла? Мені ж там дадуть довічне!

— А тут — кулю, — нагадала йому дівчина.

«Треба обіцяти вар’ятці все, що зажадає, допоки вона при зброї», — вирішив він і затягнув:

— Присягаю і Богом, і всіма його ангелами, і матінкою Божою, що підтверджу! Що в усьому зізнаюся, аби жити!

— Відпущу — ти втечеш.

— Бог свідок, що ні!

— Підведися! — наказала Рося.

Він підвівся.

— Виходь!

— А ти стрельнеш?

— Стрельну, але не вб’ю, бо це газовик. Ти лише зомлієш на якийсь час. А завтра підеш в міліцію і…

Хотіла сказати: «Напишеш заяву про явку з повинною», але «щирий присягальник» не дав їй договорити — рикнувши, як звір, метнувся до неї. Але вона встигла вистрілити. Луна охнула, а він мовчком завалився на спину за якийсь крок від неї. Забулькав кров’ю, судомно засмикався, коли світло її ліхтаря впало йому на обличчя (гейби гадюка, що поривається ожити при заході сонця), й затихнув.

«Поцілила! — подумки похвалилася вона Бодьові. — Але не в серце, а в шию, бо кров цюрить звідтам… наче з поросяти…» І, відступивши назад, зчудувалася: «Оце й усе?» Обмацала світлом непорушне тіло й сказала собі: «Ні, не все. Треба, щоб люди здогадалися, за що він поплатився життям», — і стрельнула вдруге — туди, звідки ноги ростуть. Наче печатку на квитанцію поставила…

Зняла глушник, сповила зброю в хустину і попрямувала до дороги навпрошки, лісом, гадкуючи, як дістатися дому: піхом чи зупинити якусь автівку.

Подумала: «Можна й зупинити. Я в перуці, а того ще не скоро знайдуть». Але перед самою дорогою вирішила не ризикувати. Вимкнула ліхтарик, перебігла її і натемно неспішно побрела до міста придорожжям, петляючи поміж дерев і кущів. Час від часу хтось шарпав її за подолок, жалив ноги, але вона знала, що це не блуди, а батоги ожини, хирляві берізки, молоденькі ялички.