Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Я не хочу сама! — закапризувала Рося і лапнула його за руку. — Обійми мене, і підемо в парі, як молодята!

— Стежка вузька, заросимося, — заперечив він.

— Ну то й що? Так навіть цікавіше!

— Погаси ліхтар! — наказав він майже Мацьковим голосом.

— Навіщо?

— Я люблю натемно…

— А я ні! — пискнула Рося.

— Погаси! — просичав він, і вона, щоб не дратувати його, вимкнула світло.

Пітьма — непроглядна, зимна — запечатала їй очі, остудила кров, і вона знову відчула себе безпорадною дитиною, яку переслідують блуди. Але тепер нема кому відшукати її і визволити. Треба визволятися самій. Спокійно, відважно дивлячись в очі смерті…

Тремтячою рукою відкрила торбинку, поклала ліхтарик і намацала замотульканий в хустку пістолет.

— Що робиш? — з підозрою запитав він.

— Ховаю ліхтарик, кажанчику! — пролебеділа вона і закрила торбину.

Він обійняв її, але не за стан, а за шию і, відчувши під пальцями тепле пульсування яремної вени, заспокоївся і впевнено повів її крізь віяла папороті до скелі, що маріла попереду.

Вже не сумнівався, що все йому вдасться, і, передбачаючи небувалу, нічим не спаскуджену насолоду, розвільнився і навіть відчув до своєї жертви щось схоже на ніжність: бідолашна приблуда, треться об нього стегном, аж іскрить, не здогадуючись, що за опришок її провадить у незглибну ніч.

Підвівши дівчину до печери, згадав свої колишні марення: величезну потку, що, здригаючись, чекає того, й аж затіпався від жаги. Простогнав:

— Л-лізь! — і підштовхнув її до лазу.

Рося, позбувшись його руки, розправила рамена і помаленьку наблизилася до отвору, що здавався їй пащекою якогось гігантського звіра, а то й смерті. Хапнула повітря, що тхнуло могилою, і відсахнулася…

— Не полізу!

— Чом-му? — роздратовано хрипнув він, відчуваючи, що йому підламуються коліна, а відтак за мить-другу все може закінчитися, не розпочавшись.

— Там хтось ворушиться!

Він прислухався.

— Та нема там нікого! Лізь!

Рося вийняла з торбини ліхтарик і простягла йому:

— Посвіти. Може, це гадюка або їжак.

Він ляснув її по руці. Ліхтарик упав йому під ноги.

— Хочеш, щоб хтось припхався на світло?

— Не хочу! — захлипала Рося. — Але не полізу туди, допоки не поглянеш, що там!

Він, чортихаючись, поліз у печеру.

— Молодець! — піднімаючи ліхтарик, з полегшенням прошепотіла дівчина і вийняла з торбини пістолет. Розповила його і відвела запобіжник.

— Нема нікого! Лізь! — долинув до неї, наче з того світу, збуджений голос маніяка.

Рося підійшла до лазу й, розсміявшись: — Дурна б я була! — ввімкнула ліхтарик.

Він стояв у глибині печерки навколішки, як пес чи вовкулака, і затулявся від світла забрудненою лайном рукою — видко, хтось перед ним скористався печеркою як виходком.

— Ти що, жартуєш, сука! — засичав люто і поповз до отвору, опанований не так хіттю, як бажанням вбити насмішницю.

Вона спрямувала на нього пістолет.

— Замри, бо застрелю!

Він принишкнув, хоч і не повірив, що вона справді хоче його вбити. За що? Сама ж напросилася, сама пішла з ним. Процідив:

— Не вийде! Це іграшка… або газовик.

— Бойовий. З глушником, — розчарувала його Рося. — Я вже застрелила з нього трьох таких. — І немов би побачила себе збоку: з ліхтариком у лівій руці, пістолетом у правій — і сп’яніла від власної захищеності, невразливості.

«Якась вар’ятка. Приїхала сюди… постріляти», — холонучи, пояснив собі він і розгублено бовкнув: — За що?

— Не впізнаєш мене, мерзо?

— Н-ні!

— Це мене ви втрьох ґвалтували у парку! Це мене ти хотів задушити!

Аж тепер до нього дійшло, що перед ним не причмелена ідіотка, а тутешня… озброєна месниця, і треба рятуватися, бо баба дійсно може пальнути. Він прудко порачкував у нутро печери й зачаївся у незагидженому кутку, але промінь світла відшукав його там і осліпив.

— Розумно, дуже розумно, — похвалила його Рося. — Ліпшої могили годі й шукати. В ній і здохнеш біля гівна.

— Не вбивай! — заволав він і почав, давлячись заслиненими словами, перекладати провину за злочин на твердіші рамена:

— Це Мацько задумав, а я що… Роботяга! Чиню, що накажуть!

— Може, й не вб’ю, — підбадьорила його Рося, — якщо розкажеш мені все про тих двох, а надто про Мацька.

— Розкажу! Все розкажу! Але сховай пістолет!

— Завтра! А зараз відповідай на мої запитання! Коротко і ясно! Мацько — це прізвище?

— Ні! За пашпортом він Матвій. Прізвище смішне — Качалаба. Архітектор. Замешкує в Сваляві. Має жінку, двоє дітей, — гарячково заторохтів він. — Приїхав зі своєю бригадою будувати «хатину» Мандзякові.

— Якому Мандзякові?

— Нашому мерові. Він колегував з ним в інституті. Мацько хвалився, що вони не раз ходили разом… на лови.

«Отже, мер зробить усе, щоб виручити «ловця», — подумала Рося й запитала: — Де та «хатинка»?»

— В центрі. Біля мерії. Якась каліка заповіла Мандзякові свою хату за те, що той упхав її в притулок. Він її зніс і тепер… будується. Мацько керує.

«А я никала околицями», — подумала вона й запитала:

— Він носить обручку з діамантом?

— Ні. Може, при жінці і носить, але на будові я не бачив.

— Де замешкує?

— На Садовій, п’ять. У Мартуні Котик.

— Вона стара, молода?

— Дуже молода. Тато з мамою на заробітках, а вона прийняла Мацька.

«Це та красуня з «Шашличної», що купила парфум женихові», — здогадалася Рося, і серце їй зайшлося від злості до Мацька. Має дружину, діти, коханку-красуню, але,