Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Від крижаної води, що стікала краплями з обличчя просто за пазуху, Доріан цокала зубами, але перечити пані Фуа не сміла.

«Господи! — думала вона. — Що ж буде після тієї вечері! Пані оскаженіє від люті!» Навіщо цьому лицарю вона, Доріан, здалася?! Він поїде собі, а як їй жити далі?!

Тремтячими руками Доріан взялася знімати своє брудне перелатане лахміття. Худеньке дівча, але статура вже почала формуватися.

«А що, — раптом спало Марго на думку, — чого це вона мій хліб їстиме задарма? З неї все одно ніякого прибутку, одні розтрати! Тринадцять літ — вік вже немалий! Годі їй плутатися під ногами, хай розважає гостей! Тих, які не можуть заплатити за нічліг у кімнатах для постояльців, але котрим вистачає, щоб заночувати в стодолі на соломі! Є багато чоловіків, котрим подобаються отакі малі, худі незграби! А я буду з них брати гроші за те, що вони з нею розважатимуться... — розмірковувала пані Фуа, пильно розглядаючи у тьмяному світлі огарка худе тіло Доріан. — Треба буде тільки убезпечитися, приготувати якого зілля, щоб ця мала сучка не привела мені завчасно щенят...»

Вродливе обличчя Марго Фуа перекривила зла усмішка: «Це я добре вигадала! Тих, що полюбляють отаких дівчаток, багато. Навіть серед поважних панів є. Може, й оцей лицар такий? Те, що він тамплієр, ще нічого не означає! Теж мені, святенник!» — кусаючи нижню губу, розмірковувала Марго.

Тим часом Доріан і не підозрювала, які огидні думки крутилися в голові у пані Фуа. Їй було ніяково роздягатися на очах у господині, але вона намагалася зробити це якомога швидше: затягнула на талії великувату спідницю, іржавою шпилькою застебнула кофтину і покірно підняла на Марго Фуа свої очі-маслини.

— Зараз ти спустишся вниз, підійдеш до тих панів і будеш робити все, що вони тобі накажуть! — суворо промовила пані Фуа. — Якщо надумаєш опиратися, будеш ночувати там, де народилася — в хліві, разом зі своїм дурнуватим собакою! Голодна!

— Я все зроблю, пані! — присіла у поклоні Доріан. Вона й гадки не мала, що Марго вже наперед уявила її долю — долю повії, що торгує власним тілом. Доріан зійшла по східцях вниз і несміливо підійшла до столу, за яким пригощалися зголоднілі Х’юго де Моле і його зброєносець.

Лицар на мить не впізнав у гарненькій білявій дівчинці, що дивилася на нього маслиновими очима, малу замазуру Доріан.

— Привіт! — усміхнувся їй мессір Х’юго. Його сірі очі огорнули Доріан лагідним поглядом. — Яка ти, виявляється, гарненька! — проказав лицар, відсідаючи до середини лави.

Доріан вклонилася, ніяковіючи від такого привітання, але не зрушила з місця.

— Сідай! Ти, напевне, зголодніла, — лицар ляснув долонею по широкій лаві поряд із собою. — Сідай, сідай, не бійся!

— Пане, я не можу, — ледь чутно відказала Доріан. — Я не можу, пане, хоч і вдячна за Вашу доброту до мене. Пані Фуа вранці заб’є мене до смерті...

— Здається, їй для цього не потрібно шукати причину, дівчинко, — відповів лицар. — Я бачу, вона тебе не дуже любить. Сідай, сідай.

Доріан несміливо присіла на краєчок лавки, але Х’юго де Моле обережно двома руками підняв її і всадовив зручніше.

Георг у цей час наминав печеню. Його рот був забитий смачним м’ясом. Від бургундського він вирішив відмовитися, але мессір Х’юго наказав, аби вино нагріли зі спеціями і подали гарячим. Такий напій був помічним від застуди і добре зігрівав. Георг де Гастон був ладен побитися об заклад, що так просто ця історія з маленькою прислужницею таверни не закінчиться. Мессір, людина дивного характеру, завжди робив усе не так, як належало можновладному пану. Однак після того, як де Моле вступив до ордену лицарів Храму та склав обітниці, родовий замок на півдні Нормандії залишився сестрі Катрін. Вони обоє, діти покійного Жана де Моле, рідного брата Великого Магістра ордену лицарів Храму, насправді були незвичайними людьми. Катрін де Моле відрізнялася від усіх знайомих Георгу панночок і характером, і вчинками. Вона захоплювалася такими речами, за які можна було запросто потрапити в лабети священної інквізиції: їздила верхи в чоловічому одязі, полювала, збирала лікарські трави, а ще сама готувала ліки, пахучі есенції і дивні шматки застиглої ароматичної піни, якими можна було натиратися під час умивання.

Мессір Х’юго теж кохався в науках. Його цікавило зоряне небо і лікарська справа, таємниці металів і мови; він розробляв креслення для ремонту старих веж замку, не цурався косити разом зі своїми селянами сіно в жнива і, як належить воїну, добре знався на всілякій зброї та кулачних боях. Тож Георг наминав їжу і подумки намагався вгадати, що йому спало на думку сьогодні.

— Гей, господарю! — гукнув тим часом лицар пану Фуа. — Принесіть-но кухоль молока цій дівчинці.

Власник таверни став червоним, як печений рак. Він вклонився у відповідь де Моле, наповнив молоком кухоль і поніс до столу.

— У Вашої вельможності добра душа, але даремно, пане, Ви це робите! — обережно підбираючи слова, промовив Фуа. — Ця дівчинка тут прислуга, а не хазяйська дитина, тож не слід її привчати до розкоші!

Х’юго де Моле, здавалося, не розчув слів пана де Фуа. Він поставив перед Доріан кухоль з молоком, відрізав ножем шматок м’яса та сиру і присунув їжу ближче до розгубленої дівчинки.

— Їж і нічого не бійся! — усміхнувся лицар Доріан. Вона несміливо відщипнула шматок м’якуша від скибки. Кухлик задрижав у руці дівчинки, але вона пригубила його і ковтнула молока.