Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Ви, пане, напевно, янгол! — прошепотіла Доріан лицарю. — Ніхто ніколи не був таким добрим до мене!

— Їж, їж! — заохочував її лицар.

Доріан ніколи в житті не їла такої смакоти! Запиваючи свіжим молоком шматочки хліба з м’ясом, вона намагалася не плямкати губами, їсти так, щоб крихти не вилітали з її напханого рота, але Х’юго, здавалося, не помічав того.

— Любонько, вони замовили для неї молоко! — прошепотів пан Фуа своїй дружині, коли та спустилася вниз. Дивна картина відволікла навіть трьох селян, що засиділися в таверні за кухлем вина та грою в кості.

— Завтра все село гудітиме, що якийсь дурнуватий лицар годував її у нашій таверні м’ясом і поїв молоком! — пробурчала Марго. — Краще б він вином її споїв, тоді б зробив із нею все, що заманеться, а то ця дурепа наробить такого галасу, що півсела збіжиться!

Пан Фуа здивовано подивився на дружину. Тільки тепер йому стали зрозумілими її наміри та показна доброта.

— Що ти це задумала, любонько? — ще тихіше прошепотів він. — Гріх це. На тобі і на мені гріх. Не можна такого робити.

— А хто ж робить? — вдавано здивувалася Марго. — Я її за стіл із лицарями посадила чи ти?! Мати була шльондрою і донька така ж. Що ж нам, стояти і дивитися, як вона соромить наш дім? Нехай хоч якась користь з того буде. Лицарі ж однаково грошима розплатяться! І взагалі, Мартіне, я думаю, настав час цій малій шльондриній доньці самій заробляти гроші, а не їсти наш хліб задарма. Хай хоч і в такий спосіб, коли іншого нічого робити не вміє.

Пан Фуа злякано перехрестився.

— Бог з тобою, любонько! Що це ти говориш?! Гріх, любонько!

— Замовкни, йолопе! — прошипіла Марго до чоловіка. — Ніж слухати твоє базікання, краще піду запитаю, чи нічого їм не треба.

Розправивши спідницю і поправивши пишні груди, пані Фуа підійшла до столу і вклонилася Х’юго де Моле.

— Я приготувала вам кімнату на другому поверсі, панове! — єлейно усміхнулася ще раз де Моле і Георгу. — Вона, звичайно, не дешева, зате найкраща і найтепліша. Якраз для такого вельмишановного панства, як ваші милості, — знову присіла Марго у поклоні, не зводячи погляду з лицарів.

— Дякую, — спокійно відповів Х’юго. — Будьте ласкаві, постеліть ще одну постіль.

Георг здивовано подивився на мессіра Х’юго. Так, починається. Пані Фуа вкотре єлейно посміхнулася.

— Вже зроблено, пане. Я власноручно застелила ліжко для вас і вашого супутника.

Х’юго витер руки об запропонований господинею шматок чистого полотна.

— Де завше ночує ця дитина?

— Ну, не така вона вже й дитина! — проказала пані Фуа. — Вона наша служка і заробляє собі на хліб, працюючи в таверні. А спить вона на горищі, пане лицарю, коли не обслуговує наших гостей. Ви ж розумієте, пане, про що я...— Марго показала свої на диво рівні білі зуби і знову присіла в поклоні. Її пишні груди захиталися в такт сміху.

Х’юго де Моле перевів погляд з пані Фуа на дівчинку і знову на господиню таверни.

Доріан почервоніла і знітилася під тим поглядом. Їй стало соромно. Вона не зовсім розуміла, про що говорить пані Фуа, але відчула: про щось дуже погане, сороміцьке.

— Що Ви таке кажете? — перепитав Х’юго. — Це дівча зовсім ще дитина!

— О, пане, нехай Вас не вводить в оману вік Доріан. Вона така ж розпусниця, як і її покійна приблуда-мати, і добре знає свою справу, так що не соромтеся, пане... — Марго замовкла, не доказавши, бо холодний погляд де Моле нарешті змусив її прикусити язика.

Х’юго де Моле мовчки вислухав торохтіння Марго Фуа.

— Приготуйте ще одну постіль, — повторив він. — Дівчинка спатиме в кімнаті. Потрудіться виконати моє прохання швидко, бо і я, і мій зброєносець дуже потомилися. Та й дитина ця стомлена.

Марго закліпала очима. Зрозуміла: її задум не вдався. Лицар, якщо і не був, то у всякому разі вдавав святенника. Вона кивнула головою і, вклонившись, пішла геть від столу, як побитий собака.

— Що це було, мессіре Х’юго? — проказав Георг де Гастон, здивовано дивлячись на де Моле.

— Не бери до голови! — махнув рукою лицар. — Хвора на голову жінка, прости мені, Господи!

В очах Доріан блищали сльози, а руки тремтіли так, що здавалося, кухлик з молоком випаде з них на підлогу.

— Чого ти, дитя?! Твоя господиня не образить тебе, не бійся.

Але від тих слів дівчинка схлипнула і здавлено заридала.

— Ну, ну, дівчинко... Не треба плакати! — лицар погладив Доріан по білявій голівці. — Я обіцяю, дитя, тебе більше ніхто не образить!

«Он воно що! — подумав Георг де Гастон. — Он що задумав мессір Х’юго...»

Їсти Доріан більше не хотілося. Хліб і м’ясо ставали поперек горла. Та й не звикла вона до такої їжі і в такій кількості.

— Коли попоїла, то час вкладатися спати! — проказав де Моле. — Вже пізно.