Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Доторкнутися до Марго пан Фуа міг лише тоді, коли вона того бажала. А Марго бажала його все рідше і рідше. Інша справа — заїжджі гості, лицарі та заможне панство, яке після кухля-другого кидало на Марго ласі погляди, а в її пазуху — золоті та срібні монети.

Пані Фуа ладнала гостям кімнати, а потім, залишивши чоловіченька унизу, йшла до вельможного панства розважитись. Що вона там з ними витворяла, — Господь їй суддя!

Мартін бажав радше не бачити і не думати про це. Одного разу, п’ятнадцять років тому, такої ж зимової ночі у таверні зупинився якийсь вельможа. Марго довго не виходила від нього. А через кілька тижнів сама прийшла до пана Фуа, вляглася у подружньому ліжку поряд із ним, її законним чоловіком, і запропонувала виконати подружній обов’язок. Зраділий Мартін Фуа не одразу допетрав, що то за ласка така у його дружини. Кохав її півночі. Знову, як вперше, палко притискався до її грудей, намагаючись не помічати її байдужого погляду, і тихо питав: «Чи добре тобі зі мною, любонько?»

«Роби своє діло, йолопе! — промовила вона таким голосом, ніби й не відчувала нічого, ніби й не кохалася з ним, а сіно громадила. — Роби своє діло, сьогодні твій час!».

Мартін не розумів тих слів. Та й не бажав розуміти! Дорвався нарешті, тож на рік наперед треба накохатись! Хто його зна, коли Марго буде ще така добра. А за три місяці по тому став помічати, що його Марго ніби погладшала, ніби ширша стала. Тонка талія почала розпливатися, груди стали ще пишнішими. Фуа зрозумів: Марго завагітніла. Та ось тільки хто батько тієї дитини: він, законний чоловік, чи той пан заїжджий, з котрим його любонька до світанку розважалася?

Коли народилася Жаннет, вже й не вгадував. Нічого у доньці з його породи не було: гостроока, як Марго, а чорнява і носата, як той гість, якого нечистий послав минулої зими. І знову змовчав. Про що ж говорити, коли так лопухнувся з самого початку! Люди ж засміють!

Через якийсь час — Жаннет тоді заледве виповнилося два рочки — сталася ще одна пригода. До них в таверну забрела вагітна злидарка. Вона просила дозволити обігрітися і хоч трохи хліба. Марго виставила злидарку за двері. Він же пожалів її. Дозволив переночувати у хліві. Вранці ж, коли пан Фуа пішов нагодувати свиней, знайшов у хліві ту злидарку мертвою. Вона лежала в калюжі крові, а поряд із нею, на сіні, загорнута в шматок ряднини, лежала новонароджена дівчинка, на диво гарненька і здорова. Біля немовляти примостився здоровенний собацюра. Він облизував дівчинку, грів власним тілом і, угледівши пана Фуа, взявся жалібно скавуліти, немов просив у нього допомоги.

Коли Марго побачила ту оказію, верещала, мов недорізана, проклинала мертву злидарку та її живе байстрюченя, але пан Фуа боявся Бога, — довелося поховати покійну на сільському кладовищі за власний кошт. Дівчинку охрестили і дали ім’я Доріан.

— Йолопе! — голос «любоньки» Марго вивів пана Фуа зі спогадів. — Повитирай ті пляшки від пилюки, вони ж брудні! Ось ганчірка, а он кухлі. Відріж гарний шмат печені, сиру та віднеси тим лицарям, а я подивлюся, що та мала нечупара робить!

— Любонько, ти відправила її вмитися? — здивовано запитав пан Фуа у дружини. — Що на тебе найшло?

— Нічого, — відказала Марго. — Ті лицарі забажали, аби вона повечеряла з ними. Вмила свою пику і одягнулась у щось чисте. Оце треба знайти якусь стару одежину нашої доньки для неї.

— І ти дозволиш Доріан вечеряти з цими вельможними постояльцями? — ще більше здивувався пан Фуа. — Чи ж це чувано, любонько?! Оця приблуда за столом вельможного панства!

— Не базікай! — відрізала пані Фуа. — Мені самій це не до вподоби.

Пан Фуа похитав головою. Такий поворот йому теж не подобався: Доріан байдикуватиме з гостями! Мала повинна розуміти, що живе тут з милості і має заробляти на своє прожиття чесною працею, а не витрішки продавати.

Підхопивши кухлі і пляшки з вином, пан Фуа потупцяв до столу, де сиділи мессір Х’юго і його зброєносець Георг де Гастон.

— Панове лицарі! — вимовив пан Фуа, боязко поглядаючи на інкрустовані дорогоцінним камінням піхви меча Х’юго де Моле. Для Мартіна Фуа цього було вже більше ніж достатньо. — Панове лицарі! — бадьоро проказав він. — Ось чудове бургундське вино! Зараз я принесу вам смаженини, сиру та хліба, а моя дружина підготує для вас найкращу кімнату в таверні! Ви самі переконаєтеся, як у нас гарно приймають заїжджих!

Не дожидаючи відповіді, пан Фуа крутнувся і поспішив до печі. Там, на подушці з тліючого жару, шкварчала свинина — вкрите рум’яною скоринкою м’ясо. Пан Фуа поклав на дерев’яну тацю велику таріль, відрізав чималий шматок смаженого м’яса — таким можна було нагодувати чотирьох, добрячий кусень сиру, паляницю і поніс все те частування лицарям.

Тим часом Марго Фуа, запаливши свічку, піднялася на горище. Там, біля комірчини Доріан, у замкнутій дубовій скрині, що належала колись матері пана Фуа, вона зберігала речі доньки, з яких та вже давно виросла. Відчинила поржавілу колодку, відкинула важке віко і хутко дістала стару спідницю і сіру поношену кофтину Жаннет. Доріан при світлі каганця вмивалася, хлюпала на обличчя крижану воду із щербатого глиняного кухля. Її довге біляве волосся було так-сяк розчесане і наспіх заплетене в косу.

— Досить, шмаркачко! — насмішкувато проказала пані Фуа. — Змиєш усю вроду, і вельможний лицар відмовиться вечеряти з тобою! Ось, вдягайся! Тільки швидко, нечупаро! Маєш щастя, що у мене зараз багато клопоту! Та нічого, я тобі ще покажу, де раки зимують!