Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

участь в обороні Збаража під час облоги його військами Хмельницького, учасник битви під Берестечком у 1651 р. ">[44], один із холуїв чигиринського старости Конецпольського[45], напав на його хутір Суботів, пограбував і жорстоко побив десятирічного сина Хмеля. Хлопчина помер від побоїв. Кажуть, що Чаплинський пішов на це злодіяння, бо накинув оком на гарненьку земельку Суботова й вирішив забрати її собі. Він знав, що залишиться безкарним! Перед Конецпольським собака ця послалася на те, що Хмельницький начебто не має прав на цю землю. Батько його помер, а заповіту не залишив, і підтвердити свої права на володіння цією землею Хмель не зможе — не має він ані акта про спадкування, ані королівської грамоти, яка підтверджує ці права. А раз так, то Конецпольський і закрив очі на це безчинство — сказав, не відав і не чув про те, що Чаплинський збирався напасти на Суботів. Щоправда, — Влад замовк, вочевидь вагаючись, розповідати чи ні, але все ж вирішив чесно розповісти все, що знав, — подейкують люди, що не лише Суботів сподобався Чаплинському. Уподобав він таку собі Гелену[46], яка жила у Хмеля. Ось вічно доброго козака баби гублять! — зі злістю сказав хлопець, скривившись. — Ходять чутки, що жив Хмельницький із нею як із дружиною, тільки невінчаний. Походження цієї баби темне. Знаю тільки, що батько її був жебраком-шляхтичем і наймитом у корчмі чигиринського жида. Ще чув я, що загинув він, коли пішов із козаками за море в похід. І ось після цього Гелену вже круглою сиротою забрала до себе на виховання пані Ганна[47], упокій, Господи, її світлу душу, покійна дружина Хмельницького.

— Тобто ти хочеш сказати, що людину пограбували тільки через жінку? — запитав Марко.

— Та ні! Не тільки, — знітився Влад. — Я ж казав, що ще через маєток. Ляхи взагалі вважають, що козаки не мають володіти землею. За хлопів козаків тримають!

— Так, а хіба Хмельницький не скаржився до суду? — запитав Тимофій, який краще за Марка розумів причини такого ганебного вчинку щодо православного шляхтича, бо йому вже траплялося бути свідком таких речей, коли католицькі шляхтичі грабували й відбирали у православних їхні маєтки.

— Звичайно, скаржився! — відповів Влад. — Та лише добитися правди в ляхів — це однаково, що лізти у вушко голки разом із верб­людом! Чи як там говорив наш січовий піп? Прокляте плем’я за людей нас не вважає! Начхати пани хотіли на скарги і права козаків. Хмель навіть до самого короля їздив по правду, вимагав справедливості. Тільки довести, що Чаплинський винен у смерті сина, йому не вдалося. А коли він вимагав повернути йому цю Гелену, то Чаплинський послався на те, що він уже з нею одружився й не має наміру розлучатися зі своєю дружиною, яка до того ж і сама не хоче повертатися до Хмеля. Панство просто в присутності короля безсоромно висміяло Хмельницького, натякнувши, що, мовляв, баб на світі багато, то чого волочитися за однією, якщо можна знайти іншу красуню, вірнішу за ту, що була. А король нічого вдіяти не міг! Що з того, що в покарання він наказав публічно обстригти один вус у Чаплинського, — ані сина, ані маєтку це Хмельницькому не повернуло! Адже король сам у своєї шляхти, наче хлоп, не може приборкати і впоратися з нею. Де вже йому наші скарги вирішувати! Лиш от натякнув король Богдану, що пора не тільки самому Хмелю, а й усім іншим українцям згадати, що ми — воїни, і кожен має гостру шаблю! Хто ж нам може завадити або заборонити захистити себе від кривдників? Хмельницький, осміяний, принижений викликав Чаплинського на поєдинок, але цей боягуз звинуватив його в державній зраді. За це Хмельницького схопили та кинули до в’язниці. І ось тут йому й допомогла ця Гелена. Не знаю, як ця баба вблагала свого ляха, але Хмельницького випустили.

Влад зупинився, випив свою чарку меду, яка так і стояла повна з початку розмови.

— Одна справа скаржитися королю, а зовсім інша — проти короля народ підбурювати, — задумливо промовив Марко.

— Милий брате, ми повстаємо не проти короля, а проти шляхти, а це різні речі, — відповів Влад. — Хмель давно про це думав. Він бачив, що шляхта з кожним днем стає дедалі безбожнішою й жорстокою. Та ви й самі добре знаєте, що для них кров людська, наче вода — не шкода пролити. Ми, українці, для них бидло, собача кров. Повертаючись із Варшави, Хмельницький бачив сотні скривджених, закатованих і принижених людей, у яких вичерпалося терпіння. Адже людські страждання, ніби величезна купа дров для вогнища, — варто з’явитися іскрі, і воно спалахне. Багато хто готовий піднятися та вибити цю ясновельможну сволоту з рідної землі.

— Але звідки ти так детально знаєш про плани цього Хмельницького? Ти ж простий