Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

— Добре, пані, не втрачайте надії. Я миттю.

— Браво, хлопче!

Нишпорка повернувся, аби почати сходити схилом, але спуск виявився важчим за підйом, тому йти доводилося обережно, щохвилини зупинятися, ховаючись за деревами, що росли навколо будинку. Через кущі журналіст продирався максимально швидко, уявляючи вираз обличчя шерифа, коли той знову побачить його в приймальні. Кершо вийшов за останній ряд дерев і здивовано спинився.

Він гадав опинитися біля підніжжя зовнішньої стіни, а натомість знаходився біля входу до вілли.

«Напевно, я замислився і не там, де треба, звернув, — вирішив він. — Слід бути уважнішим».

Повернення назад і все заново: увійшов до чагарників, пробіг між деревами… й опинився на тому самому місці, звідки прийшов.

«Тут щось не так. Як неможливо?» Роберт знову розвернувся та побіг.

Дамон Найт чекав його на півдорозі, зловісно посміхаючись. Він сказав журналістові, що не слід доводити себе до задишки, оскільки все одно не вдасться звідси вибратися. Краще повернутися до панів Хелловеїв і відпочити: він, Дамон, хоче поставити Кершо кілька запитань, але тепер зайнятий дещо важливішою справою.

Не довго думаючи, чоловік кинувся на Дамона, проте налетів на дуб. Від Дамона Найта зостався в повітрі тільки грізний сміх.

Роберту Кершо нічого більше не лишалося, як витерти кров, що крапала з носа, та приєднатися до подружжя (Кендред Хелловей нарешті прийшов до тями). Тітка Гетті розповіла журналістові про останні події.

— Значить, чаклун, — тільки й міг відповісти Кершо, вислухавши неймовірну історію. Іще раз подивився на хустку та нарешті зважився розповісти про себе.

— Я вже багато років іду слідами гурту підлітків, які допомагають дітям, що потрапляють у халепу. Рятівники з’являються несподівано, мов із нічого, відновлюють справедливість і таємничим чином зникають. Із певного часу їхні сліди ведуть до одного місця: Туманної Бухти. Я не знаю, хто вони такі, але себе називають «Невидимими»…

— Не… Невидимими? — перепитав Кендред Хелловей.

Нічого не відповівши, молодик збуджено витягнув із кишені блокнот. Перегорнув кілька сторінок і знайшов те, що шукав.

— Усе задокументовано: діяльність Невидимих почалася трохи більше десяти років тому. Є свідоцтва появи підлітків практично по всій території Сполучених Штатів Америки. Зокрема, в Нью-Йорку, Бостоні, Мемфісі, Лос-Анджелесі… — Журналіст задумливо помовчав, після чого його обличчя осяяла усмішка. — І щось мені підказує: скоро вони з’являться тут, у Туманній Бухті.

Дамон Найт не міг довше займатися Робертом Кершо, адже повернулися хлопці. Нарешті Malartium буде в нього!

— Ти гадаєш, ми правильно чинимо? — запитав Дуглас у Пітера, натискаючи на кнопку домофона. Друг звільнився від ранця й тепер міцно стискав книгу обома руками.

— Правду кажучи, з погляду рафінованої етики…

Дуглас затиснув йому рот рукою.

— Не бажаю нічого слухати про етику, тільки «так» чи «ні»!

— Мені не здається, що в нас багато можливостей для вибору, — відповідав збентежений Пітер. — Ідеться не про одне життя.

— Мої вітання! — пролунав голос Дамона Найта з невеликого екранчика домофона. — Я знав, що у вас вийде, заходьте й почувайтесь як удома.

Ворота безгучно відчинилися. Двоє друзів іще раз перезирнулися та ввійшли.

Коли магу нарешті потрапила до рук так жадана книга, на його обличчі засяяла пожадливість. Він почав несамовито гортати сторінки: книга трохи постраждала від солі, але все ще була в гарному стані. Задоволений Найт ніби зважив її в руці, але потім опанував себе. Продовжуючи притискати том до грудей, звелів хлопчикам переодягтися. А потім наказав, аби вони йшли за ним до ліфта.

Незабаром Дамон Найт ізнову відчинив камеру, де сидів під замком Ангус Скрімм.

— Дугласе, Пітере, яка я рада вас бачити! — вигукнула Кристаль і побігла їм назустріч.

Обійняла Дугласа, який наблизився першим, але в цей момент двері із грюкотом зачинилися.

— Ні! Пітере! — закричала дівчинка.

Дамон не став заводити Пітера до камери. Схопивши тремтячого від страху хлопчика за плече, повів його коридором.

— Не турбуйся, Кристаль, — прокричав маг на ходу, — у нас із Пітером інші справи, чи не так, Пітере?

Двоє друзів упали у відчай.

— Куди він його повів? — запитав Дуглас.

— Ви йому передали Malartium? — почувся з темряви голос старого.

— Так, але…

— Тоді цієї ночі наш Дамон здійснить ритуал, який зробить його Верховним Магом.

— О ні, — вирвалося в Кристаль. — Ви хочете сказати, що він збирається принести Пітера в жертву?

— Ну не кров же тварини йому використовувати, — відрізав старий.

— А ти що про це знаєш? — бевкнув Дуглас, а потім, оглянувшись на подругу, запитав: — Це хто?

Старий підвівся.

— Я Ангус Скрімм. А ти — Дуглас, я тебе пізнав… ти Двері, мій ферзь!

Той устиг тільки кинути погляд на свою подругу, але тут Ангус Скрімм стиснув його руку, й сили почали залишати хлопчину.

Шахівниця ще лежала на запорошеному столі.

Ангус Скрімм узявся за чорного ферзя та посунув його до білого короля.

— Шах і мат, дорогий Дамоне Найте!

У непроглядну пітьму нарешті проник вогник.

— Друзі, дивіться! — вигукнув Марк. — Двері відчиняються. Зараз ми будемо вільні!

Дамон, Сьюзан, Грета й Девлін оглянулися одночасно.

— Марк має рацію, — сказав Дамон, юний Дамон. — Будьте напоготові. Не знаю,