Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

— Крис, після всього, що відбулося, я не боюся кілька разів змахнути руками!

— Ну як? — нетерпляче запитав Дамон Найт.

— Нормально, усе вийшло, — відповіла Кристаль, утомлена, але задоволена.

— Не грайся зі мною, дівчинко, ти чудово знаєш, що саме я хочу знати.

— Книга в них. Цілісінька в ранці Пітера, який зараз за допомогою Дугласа наближається до берега.

— Добре, дуже добре, — задоволено промовив Дамон, дивлячись у широке вікно, що виходить на океан.

Кристаль мовчки спостерігала за ним: ось уже кілька годин їй не давала спокою одна думка. Як могло статися, що той самий Дамон, котрий керував колись первинними Невидимими, перетворився на таку людину? Дівчинка на власні очі бачила в’язницю, звідки втік Ангус Скрімм… Чи не може бути, що за всім цим стоїть саме старий чаклун, який і загіпнотизував Дамона Найта? Ну звісно! Тоді все зрозуміло. Крис вирішила востаннє спробувати проникнути до свідомості мільярдера.

Дамон Найт миттєво зупинився й різко оглянувся. Широкими кроками підійшов до Кристаль і схопив її за горло.

— Не треба так зі мною, зрозуміла? Не намагайся читати мої думки! — і швиргонув дівчинку.

Крис упала на диван, судомно дихаючи.

— Дамоне, ти маєш отямитися! — прошепотіла Кристаль між нападами кашлю. — Тебе контролює Ангус Скрімм!

Мільярдер скам’янів, а потім вибухнув реготом.

— Ангус Скрімм мене контролює? Ох, дитинко! Для вас, жовторотих, світ ділиться тільки на біле й чорне, чи не так?

Він зупинився й пильно зазирнув їй в очі. Кристаль стало ніяково.

— Напевно, ти дуже хочеш знати, де зараз Ангус Скрімм? — заговорив Найт ізнову. — Добре, ти заслужила відповідь на це запитання.

Він схопив дівчинку за руку й виволік із кімнати. У вестибюлі підвів до невеликого ліфта, заштовхнув туди Кристаль і ввійшов услід. Дамон натиснув на найнижчу кнопку. Кабіна спустилася нібито в надра гори, і, коли ліфт відчинився, стало видно вузький коридор, вирубаний у граніті й освітлений зі стелі тьмяними лампочками. Найт вийшов, продовжуючи тримати дівчинку за руку, і повів коридором до товстих дерев’яних дверей. Чоловік витягнув із кишені дивний червонуватий ключ із гострими зубцями та, перш ніж уставити його до замкової щілини, показав Кристаль.

— Аби замкнути мага, потрібний магічний ключ, — прорік Найт. Зробив три оберти, й важкі двері відчинилися. Усередині кімнати стояла майже непроглядна пітьма. Придивившись, дівчинка вгадала контури столу та згорбленої людини на стільці.

— Старий, я привів тобі подружку, — усміхаючись, сказав Дамон. — Подбай про неї, — і заштовхнув малу всередину.

Кристаль хотіла ухилитися й перешкодити йому зачинити двері, але Найт виявився спритнішим. Із-за дверей донісся сміх мільярдера, що віддалявся.

Крис застигла на місці, і раптом:

— Підійди, дитинко, — почула вона втомлений голос. Голос дуже літньої людини.

Ледве наважившись, дівчинка озирнулася. Очі почали звикати до напівтемряви, і тепер вона розгледіла старця з довгим білим волоссям і бородою, одягненого в темний запорошений одяг до п’ят.

— Підійди, я чекав на тебе, — повторив він і підняв широкий рукав, показавши квадратну дерев’яну дошку, що лежала на столі.

— Мене звуть Ангус Скрімм, — повідомив він. — А ти… онучка Сьюзан Купер, певно.

— Так… — відповіла Кристаль, обережно наближаючись до столу. Із цієї відстані вона змогла краще роздивитись дерев’яну дошку: та була схожа на саморобну шахівницю. Фігури розставлені так, ніби гру перервали на середині. Багатьох фігур на дошці вже не було.

Старий підвів очі на Кристаль і посміхнувся беззубим ротом. Він запитав:

— Ти вмієш грати в шахи?

— Хто я такий і що роблю в Туманній Бухті? Усе просто, — почав Роберт Кершо, витираючи ніс хусткою: іще кровило.

Кен і Гетті Хелловей почали слухати.

Незадовго перед тим дядько Кен міцно спав. Він напівлежав на дивані в просторому обідньому залі, схиливши голову на плече тітки Гетті.

Дружина пальцями розчісувала його сиве волосся, питаючи себе, чи добре все скінчиться. Поспіхом витерла сльозу. Вона змогла втриматися, щоб не заплакати у присутності Дамона Найта й не хотіла давати волю сльозам зараз, коли її чоловік мав ось-ось прокинутися.

Легкий стукіт, ніби щось ударилося в шибку, перервав її роздуми. Жінка поглянула туди, але побачила тільки скелястий гірський схил, порослий чагарниками та ожиною; у червонуватому світлі заходу він відливав іржею.

Але знову в скло полетів камінчик. Тітка Гетті придивилася: за вікном стояв якийсь блондин, котрий посміхався їй і робив знаки рукою.

Пані Хелловей обережно підвелась, підійшла до вікна й повернула ручку. На її подив двері легко відчинилися.

— Здрастуйте! — прошепотів блондин. — Не кричіть, прошу вас. Мене звати Роберт Кершо, я журналіст. Зараз моя поведінка здається вам дивною, проте…

— Хлопче, саме небо мені вас посилає, — перебила його тітка Гетті, — але знайте, що вам теж загрожує небезпека! Не втрачайте часу: ідіть до поліції та скажіть їм, що Дамон Найт тримає полонених у своєму будинку, ви мене зрозуміли?

— Я вас зрозумів, добродійко, — Роберт Кершо продовжував посміхатися. — Я так і думав: пан Найт не той, за кого себе видає.

— Вітаю, у вас гарна інтуїція. А зараз, прошу, ідіть до поліції та приведіть їх сюди!

— У нас із шерифом не найкращі стосунки, на жаль…

— Не важливо! Ця людина нас викрала: слід допитати його!

Журналіст, хоч і хвилювався, що йому доведеться залишити знайдений слід,