Читати книгу - "Зворотний бік світла"

Стриб вхопив сивочолого бороданя за руки:

— Вибачте, що розгнівив вас зараз думкою та словом, я в розпачі — не можу ні їсти, ні пити, ні жити без неї. Вже три місяці пройшло, як вона пішла і для мене від неї ані вісточки.

Стриб винувато опустив очі. Він добряче розсердив Учителя, щойно наговоривши йому дурниць. Сам навіть не пам’ятає добре, що казав, бо коли скаженів чи лютився, темна пелена затуляла розум.

Учитель говорив спокійно:

— Я не можу, Стрибе, нічого вдіяти. То рішення Птахи, добровільне. Коли прийде пора — вона з’явиться сама перед тобою, а коли знадобиться твоя допомога — покличе.

— Вчителю, я відчуваю — вона в небезпеці. Я ж вам говорив уже, що бачив її тінь у юрбі на площі. Через тінь вона спостерігала за нами, вона чомусь використовувала варган, отже — і я, і ви, і весь Яроворот їй не байдужі. Та чомусь не захотіла повертатися. Ви що, не розумієте? Вона заплуталася. Вона лишень перелякана самотня жінка, яка безпідставно ревнує.

Посолонь здивовано посміхнувся. Помітивши це, Стриб звів розмову на інше:

— Вчителю, я не можу чекати, як ото зазвичай робите ви. Ми ж нічого не робимо, тільки теревені правимо. Давайте діяти, благаю вас. Вона без мене загине. А я без неї пропаду.

Вчитель зітхнув:

— Стрибе, синку, ти ж знаєш — ви з Птахою для мене особливі. Птаху я виростив як рідну доньку, а коли вона привела в Яроворот тебе і сказала, що ти — темний з найтемніших, будеш мешкати разом з нею в городищі світлих, я без упереджень прийняв тебе, бо повірив їй. Тож, прошу, не зрадь зараз її віри в тебе. Найкраще для нас сьогодні — поки не втручатися, це ж не хто-будь просить про цю послугу. Цього жадає вона — твоя і моя Птаха. Стрибе, синку, будь ласка! Ми можемо нашим втручанням лишень нашкодити. Терпіння — одна з чеснот людських. Я тобі допомогти не можу. Слово честі, я не знаю де Птаха. А коли б і знав — не сказав би, то її рішення, зрозумій. Її — мудрої та розважливої жінки.

Стриб на очах почав змінюватися, очі налилися кров’ю, жилка біля скроні завібрувала. Він люто закричав:

— Вона мудра? Оце вже знайшли мудру! Ревнива дуринда, а ви потураєте її вчинкам, замість того щоб поставити нечемне дитя на місце. Прикрилася чимсь начебто важливим і тішиться з цього. Вона мені всю душу вивернула, життя перекроїла. Я ні спати, ні їсти не можу, навіть, о, тільки не закочуйте до неба очі, навіть на інших жінок мені дивитися гидко. Ревнива дурепа, а не безсмертна ваша Птаха! Що коїться в Яровороті? Рядова звичайна травниця, з родини смертних, керує світлими безсмертними. Мички з вас микає. Та вона жодного випробування ні холодом, ні вогнем не переживе без допомоги. Де вона? Скажи мені, старий, де вона?

Стриб несподівано вчепився руками в сорочку Посолоня на грудях і застогнав:

— Я не можу без неї, чуєш. Не можу. Благаю, Учителю, допоможіть знайти її. Я стану таким, як усі, стану світлим, найсвітлішим серед світлих, обіцяю. Перестану сперечатися з вашим світом, спалю свій одяг, вберу ваш, отой білий по білому, відрощу патла, постараюся щиро полюбити всіх смертних як рівних, тільки скажіть, де Птаха. Ви ж знаєте, де вона, я відчуваю це, не можете не знати. Не брешіть мені! Ну хоча б натякніть, га?

Учитель заперечливо захитав головою.

Тоді раптом Стриб зачинає божевільно трусити Вчителя. Очі чоловіка, й так чорні, стають ще чорнішими, його трусить мов у пропасниці:

— Віддай мені мою Душу-Пташку, старий, а то я за себе не відповідаю. Чуєш, діду, скажи, де вона, бо я тебе або прокляну, або при…

Не договорив.

Зала заповнилася шепотом та шелестом, наче тисячі вуст враз зашаруділи. Це тривало лишень мить, та коли все стихло, то Стриб неочікувано для себе зрозумів, що ні його сила, ані його всі отримані знання тут анініц не варті. А сам він стоїть біля вхідних дверей. Незрозумілі для нього та й непідвладні йому сили майже виштовхали його зі світлиці. Вчитель Посолонь, наче нічого не трапилося, дивився співчутливо:

— Сьогодні Глас Безсмертних, Стрибе. Приходь, хлопче, послухаєш мудрої думки, то, може, й собі трохи помудрішаєш.

Стриб мовчки дивився на Вчителя, не кажучи нічого у відповідь. Тоді, опустивши голову долі, відкрив навстіж двері.

Учитель сумно дивиться вслід чоловіку.

— Стрибе, синку!

Озирнувся. В очах Стриба ще жевріла надія, але натомість він почув:

— Будь ласка, не роби того, про що жалкуватимеш, і того — а це вже гірше, аніж наші з тобою перепалки, — чого вона тобі не зможе простити. Світло і темрява — то лишень два боки одного цілого, пам’ятай, найважливіше в тому не загубитися, шукаючи себе, не зійти на пси, на сірість. Ти досі шукаєш. Птаха про це в листі тобі дала зрозуміти. Слова, синку, мають страшну силу, не поспішай ними вбивати і не поспішай карати.

Стриб криво посміхнувся:

— Я не ваш син, пане. Ніколи ним не був і, напевне, не стану. Чи не зумів стати, думайте, як знаєте. Та… Я знайду Птаху, з вами чи без вас — знайду. І плювати мені на всі на світі слова і на всі темні та світлі світи. Мені без неї всі вони — однаково безбарвні. Я вже без неї просто не вмію жити. А ви, кажете, жити без неї. Я жив колись. Пам’ятаєте Стрибога?

Учитель не відповів. Кожен має вибір — ким йому бути. У Стриба він також є.

Стриб за багато віків устиг звикнути до Яроворота, до способу жити в чужому для нього попервах світлому світі. Так, він досі залишався сином свого батька. І чомусь, коли пішла Птаха, таким очевидним воно враз стало для нього. Скільки років намагався не думати про це, проклятий та зневажений своїми. Хіба що коли-не-коли ті, що мали б стати його ближніми, натякали на це, проте слова не зачіпали за живе. Бо поруч була вона, та, що заступила йому і матір, якої ніколи не знав, пам’ятав хіба що її запах, і батька, і рідний світ, ставши тим усім відразу.

І ось вона пішла… Всі натяки, недомовки ближніх та чужих, внутрішнє сумління, докори совісті вигризали зсередини. Пекло і боліло нестерпно там, де душа.

Мав щось з цим зробити. Учитель його не розумів. Відмовлявся розуміти.