Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спиною до мене, на стільці, перед великою картою стояв високий чоловік і, щось вивчаючи, водив по ній лінійкою. Крім письмового столу, етажерки, шафи та десятка стільців, ніяких інших меблів у кімнаті не було. На стінах впритул одна до одної висіли географічні карти.
Високий чоловік обернувся, і я з подивом побачив на ньому гарно пов’язаний малиновий галстук.
— Вам кого? — запитав він, оглядаючи мене сірими і, треба признатися, розумними очима.
— Мені секретар ЗЗК потрібен, — сказав я неохоче, — Але коли його нема, я зайду потім.
І вже повернувся, щоб вийти, але чоловік з лінійкою шумно сплигнув на підлогу.
— Ну, здоров будь! — сказав він, простягаючи мені велику жилаву руку.
Хоч на вилозі темно-коричневого з іскрою костюма незнайомого і був пригвинчений кімовський значок, все ж, насторожений його нарядним виглядом, а головне — галстуком, я поривався вийти і буркнув:
— Я завтра зайду!
— А чому не сьогодні?
— Коли сьогодні?
— Ну, хоч би й зараз. Я секретар. Давай познайомимось. Головацький. А ти хто?
Я наче подавився чимсь і в першу хвилину не міг вимовити ні слова. От іще новини! Щоб секретар загальнозаводського колективу комсомолу галстук носив! Де це видано! Всі наші колишні диспути про культуру і міщанство саме вчили: чим більше молода людина приділяє уваги своїй зовнішності, всій оцій дурниці — випрасуваним брючкам, а особливо галстуку, тим скоріше вона відривається від колективу, роблячись чорнильною душею і черствою, людиною, яка не розуміє потреб робітничого класу.
А все ж таки довелось розповісти Головацькому, що привело мене сюди.
— А як ти до опозиції ставишся? За кого голосував минулого року, коли обговорювали рішення ЦК комсомолу? — запитав він обережно, явно промацуючи мої настрої.
— А у вас що, опозиціонери ще водяться? — відповів я запитанням на запитання.
— Своїх не було. Приїздила сюди всяка шушваль, на роботу влаштувалась, пробувала народ каламутити — не вийшло. Позавчора, коли на районному партійному активі обговорювали підсумки квітневого Пленуму Центрального Комітету партії, всі одностайно голосували за лінію ЦК. Народ у нас одностайний, зрадники підтримки не знайшли. Так ти дай відповідь мені: яке твоє особисте ставлення до опозиції?
— Моє? — вже спокійніше сказав я, розуміючи, що маю справу із справжнім, чесним хлопцем. — Я вважаю, що цю шушваль троцькістську давно пора гнати з партії і з комсомолу. Нас вороги оточують, задушити Радянську владу хочуть. Ми повинні єдині бути, згуртуватися навколо партії, а ці опозиціонери хочуть розлад між нами внести.
— Це добре, що тебе направили в ливарний! — зрадів Головацький. — Правда, хлопці там хороші, і коли ми минулого року громили троцькістів, які пролізли було в осередок заводоуправління, комсомольці-ливарники виступали першими за лінію ЦК, і разом з усім колективом ми не дали цим ворогам прижитися на заводі. Але потім кілька хлопців із ливарного поїхали у Червонопрапорний флот, на Балтику, і активу поменшало. Та й перевибори давно пора провести… Перш за все скажи: у тебе які нахили?
— Я не п’ю! — сказав я похмуро.
— Я не про те питаю. — Секретар поморщився. — Яку комсомольську роботу раніш виконував? Ну, тягне тебе до чого більше?
Хоч-не-хоч довелося розповісти Головацькому і про паш комсомольський клуб, і про вечори-диспути під назвою «Що раніше з’явилось — думка чи слово, курка чи яйце?». Я розповів йому, як судили ми рицаря Дон Кіхота Ламанчського, і пригадав вечори самокритики, на яких протирали з пісочком кожного комсомольця за його гріхи. Вставив пару слів і про диспути про культуру та міщадство, поглядаючи при цьому на малиновий галстук секретаря.
— Ого! — зрадів Головацький. — У тебе солідний досвід роботи, до того ж — у галузі перебудови і шукання нових форм. Це чудово. Все тече, все змінюється! Творча думка комсомольця повинна перебувати в стані вічного неспокою, на шляху повсякденних шукань. Тільки тоді кожен із нас буде гарантований, що йому не стане загрожувати небезпека перетворитися в тупицю. Все, що ти розповів мені, я врахую. — І Головацький щось швиденько записав у блокнот. — У тебе явні нахили до культурно-масової роботи. Можливо навіть, доручимо тобі організувати в ливарному цеху товариство «Ліга часу». Це, брат, велика справа! — З цими словами Головацький подивився на свій годинник. — Але поки що, друже, я тебе попрошу напружити всі сили на боротьбу з браком. Твій цех працює на відрядності. Але одна справа — відрядна оплата праці у капіталіста і інша справа — при нашому, радянському ладі, коли працюємо на себе і коли не лише кількість нас цікавить, але й висока якість. А дехто цього не розуміє. Натискає щосили — і бричок дає чималий. Особливу увагу зверни ось на ці носики. — І тут Головацький взяв з етажерки таку саму деталь, яку показував нам сьогодні директор. Вона, як пір’їнка, застрибала в його руках. — Це повинна бути найбільш безгрішна деталь, — говорив далі секретар. — Як і всі інші, зрештою. Але ця — особливо. І ти, як комсомолець, повинен повести завзяту боротьбу з бракоробами, знаходити конкретних носіїв зла…
— Але ж я раніше на машинці не працював! — перепинив я Головацького, повторюючи йому те саме, що сказав майстрові. — Я на плацу формував… Маховики можу робити навіть без спідньої опоки.
— Пристосуємося, — сказав мені секретар, а він, як видно, розумівся на ливарній справі, — Де твій відкріпний талон?..
Дивлячися зараз крізь чисті шибки помитого віконечка, я пригадував і холодне, жорстке слово майстра «пристосуєтесь», і розмову з Головацьким — і думав: «А якщо не вийде? Минуть два тижні випробування, не навчусь працювати на машинці, і скажуть мені: «Іди, брат, звідси!» Що буде тоді?»
Стало здаватися, що я ніколи не кінчав фабзавучу, що п’ятий розряд, одержаний мною, тут не відіграє ніякої ролі, і нічого взагалі я не вмію робити, і вся моя робота почнеться тільки з завтрашнього дня. Не знаючи толком, яким буде той завтрашній день, я хвилювався ще більше.
Східці, що вели нагору, заскрипіли під ногами Маремухи. Петро тяг круглий столик на довгій точеній ніжці.
— От! — сказав Маремуха, важко дихаючи і, як видно, чекаючи похвали.
— Агнія Трохимівна дала?
— Еге! «Поки, — каже, — у вас свої меблі з’являться, беріть, користуйтесь, а то у мене все одно, — каже, — він зайвий…»
— Тепер нам табуретки добути — і все гаразд.
— Мене хазяйка питає, що завтра на обід готувати: борщ зелений чи суп з черешнями холодний? А я кажу: «Не знаю. Нехай хлопці скажуть». Ти що хочеш лучче, Василю?
— Вона нас як у ресторані харчувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.