Читати книгу - "Насолода"

келихів, після того як доторкнувся губами до цього? Як міг він прагнути інших насолод, після того як скуштував найвищу? Як міг його дух знаходити інші причини хвилюватися, після того як відчув у собі незабутнє нуртування творчої сили? Як могли його руки байдикувати й любострасно торкатися голих жіночих тіл, після того як він відчув, що з-під його пальців вийшла субстанціональна форма? І як, нарешті, його почуття могли розслабитися й розбеститися в ницому любострасті, після того як були осяяні чуттєвістю, яка відкривала в явищах невидимі лінії, пізнавала непізнаване, вгадувала приховані думки Природи?

Його опанував несподіваний ентузіазм. Цього святого ранку він хотів би знову упасти навколішки перед вівтарем і, як у вірші ґете, читати молитви про свої побожні діяння в літургії Гомера.

«А що як мій розум занепав? А що як моя рука втратила свою спритність? Якщо я тепер негідний?» На ці сумніви його опанував такий страх, що він із дитячою тривогою став шукати негайного випробування, аби повернути собі впевненість, що його побоювання необґрунтовані. Йому захотілося якнайшвидше здійснити реальний експеримент: створити потужну строфу, намалювати людську постать, вигравіювати гравюру, розв’язати проблему форм. Ну а що далі? Чи цей експеримент не введе його в оману? Повільний занепад таланту може бути також неусвідомленим, і в цьому весь його жах. Митець, який помалу втрачає свої здібності, не помічає, як усе більше слабне його хист; бо разом зі здатністю творити й відтворювати зникає його спроможність критичної оцінки, уявлення про критерій. Він більше не помічає вад у своїй творчості, не розуміє, що його твори стають слабкими, пересічними. Він обманює себе, вважаючи, що його картина, статуя або поема відповідають законам мистецтва, тоді як вони перебувають поза ними. І тут починається найжахливіше. Митець із хворим інтелектом може не усвідомлювати власної неспроможності, як ото божевільний не усвідомлює, що з ним діється щось не те. І що тоді?

Нашого персонажа, який одужував після поранення, опанувало щось подібне до паніки. Він затиснув скроні долонями й кілька хвилин перебував під гнітом цієї жахливої думки, цієї загрози, почуваючи себе цілком знищеним. Краще б йому померти! Ніколи ще, як у цю мить, він не відчував, яку високу ціну має талант. Ніколи раніше іскра обдаровання не здавалася йому священною. Усе його єство перелякано тремтіло при одній думці, що талант може його покинути, що ця іскра може згаснути. Краще смерть!

Він підняв голову й струснув із себе всяку інертність. Вийшов у парк і став повільно прогулюватися під деревами, ні про що не думаючи. Легенький вітерець віяв над верховіттям дерев. Іноді листя падало з таким шурхотом, ніби по ньому бігали табуни білок. Маленькі клапті неба просвічували крізь гілки, такі собі сині очі під зеленими повіками. У своєму улюбленому місці, невеличкому гайку перед чотириликою Гермою, зануреною в чотиригранні роздуми, він зупинився; сів на траву, обіпершись плечима на підніжжя статуї, обернувшись обличчям до моря. Перед ним кілька прямих і звужених, як на сопілці Пана, стовбурів затуляли морський обрій; а навколо нього аканти з витонченою елегантністю розкривали своє листя, симетричне, як на капітелі Каллімаха.

Йому пригадалися слова Салмакіди[152] з легенди про Гермафродита.

Стрункі аканти, що в лісах земних,

Ознаки миру, ви своїм гіллям

Накрийте ніжно й лагідно всіх тих,

Хто тишу лісову вдихає там,

Й кого втішає теплий спокій сну,

Бо він заснув під вашим листям голим,

Немов потрапив у весну

І вже не почуває себе кволим.

У його пам’яті виникли й інші вірші, і ще інші, шумно стикаючись водно. Його душа наповнилася музикою рим і ритмічних звуків. Його опанувала радість – це несподіване поетичне збудження наповнило його почуттям глибокої насолоди. Він слухав у глибині своєї душі всі ці звуки, втішаючись багатими образами, точними епітетами, прозорими метафорами, витонченими мелодіями, вишуканими комбінаціями, усією тією витонченістю, яка збагачувала його стиль і його метрику, усіма тими таємничими одинадцятискладовими віршами чудових поетів чотирнадцятого сторіччя, а надто Петрарки. Магія віршів знову підкорила його дух; і сентенційний вислів одного із сучасних поетів усміхався йому загадковою усмішкою: «Вірш – це все».

І справді, вірш – це все. У наслідуванні Природи жоден інструмент мистецтва не є таким живим, жвавим, гострим, розмаїтим, багатоформним, пластичним, слухняним, чутливим, вірним. Більш компактний, аніж мармур, податливіший, аніж віск, текучий, ніби потік води, схильний бриніти потужніше, ніж струна, блискучіший від коштовного каміння, запашніший, ніж квітка, гостріший, ніж шпага, ніжніший на дотик, аніж росток, тихіший від шепоту, оглушливіший, ніж грім, – вірш є всим і спроможний на все. Він може передати найтонші порухи почуття і найнепомітніші рухи сприйняття; він може визначити те, чого визначити не можна, і сказати невисловлюване; може обійняти безмежне й проникнути в безодню; може досягти розмірів вічності; може передати надлюдське, надприродне, невидиме; може п’янити, наче вино, або охоплювати, немов екстаз; може в найкоротший час підкорити наш інтелект, наш дух, наше тіло; він може, нарешті, досягти Абсолюту. Досконалий вірш є абсолютним, незмінним, безсмертним; він утримує в собі слова, як діамант утримує в собі речовину; охоплює думку в колі, яке жодна сила не спроможна розірвати; стає незалежним від будь-якого зв’язку, від будь-якого панування; він уже не належить своєму творцеві, а належить усім і нікому, – як простір, як світло, як речі іманентні й вічні. Думка, точно виражена у вірші, є думкою, яка вже існувала, давно утворена в темних глибинах мови. Відірвавшись від поета, вона продовжує існувати у свідомості людей. Тож найбільшим поетом є той, хто уміє відкрити, розвинути й відокремити від себе найбільшу кількість таких ідеальних утворень. Коли поет є близьким до відкриття одного з таких внутрішніх віршів, його про це попереджає божественний потік радості, який несподівано заполоняє все його єство.

Швидко й легко вилітають

Із грудей мої думки…

Майже завжди для того, щоб почати творити, він потребує музичної інтонації, яку дає йому інший поет; і він майже завжди користувався послугами стародавніх віршотворців Тоскани. Напіввірш Лапо Джанні, вірші Кавальканті, Чіно,[153] Петрарки, Лоренцо деї Медічі, спогад про групу рим, про поєднання двох епітетів, про поєднання слів, які були гарними й гарно звучали, будь-яка ритмічна фраза збуджувала його, давала йому, так би мовити, ноту, яка правила йому за основу гармонії його першої строфи. Вона сприяла не пошукові аргументів, а пошукові прелюдій. Перший семискладовий вірш Медічі запропонував йому риму, й він виразно побачив те, що хотів би запропонувати своєму уявному читачеві в образі Герми;