Читати книгу - "Крила кольору хмар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я стенаю плечима. Звісно, я це все знаю, однак мені важко поки відмежуватися від будь-якої приналежності чи бодай співчуття до якоїсь релігії.
— У ці особливі дні ми збираємося разом, щоб примножити наші сили, просячи і отримуючи допомогу від тих, кого з нами вже нема, але хто напевне знає, як краще для нас.
— І чим ви займаєтеся? Молитеся, чи що? — Мій скептицизм не вивітрюється.
Уява вперто малює картинку зали, вщерть заповненої людьми, вбраними в однаково сірий одяг. У кожного в руці сіра свічка. Вони йдуть по колу, бубнячи собі під ніс слова давньої молитви. Тьху ти! — стріпую видиво.
Антон знущально посміхається:
— От прийди і сама все побачиш. Тим паче, що це зовсім поруч із твоїм теперішнім помешканням. Збір опівночі з 22 на 23 вересня біля церкви Йосафата.
— Ну, не знаю. Може?.. — Зовсім невпевнено це кажу.
Я справді не знаю, чи хочу знову в щось уплутуватися. Та, очевидно, доведеться починати знайомитися зі світом сірих по-справжньому. Тільки ледачий чи недалекий серед янголів тепер не чув про мене, про ту, що, нехай випадково, та все ж позбавила всіх янгольських привілеїв сірого Господаря міста Лева — Валерія Едуардовича. Так, Львів має і сірий бік, як і кожен з нас, очевидно.
Ми прощаємося. Антон каже, що поспішає. Бо бути упорядником статків Едуардовича досить відповідально. Тут я з ним погоджуся. Не дай Боже такої долі!
Я повертаюся до Клариної палати. О, а щоки в неї порожевіли. Ірка — дієвий тонізуючий засіб. Хоч рецепт прописуй.
Дівчата, напевно, встигли перемити кісточки половині нашого міста. Тож Ірен я можу врешті забрати додому, бо Кларі після добрячої дози інформації потрібен відпочинок. Але перед цим я мушу зробити один телефонний дзвіночок.
Так, я далека від питань світобудови. Правильно мені закидав Антон. Та це легко виправити. Сила та здібності, які в мені є, нікуди не дінуться. А от знання? Бабуся не поспішала відкривати їх для мене. Вона, мабуть, вважала, що зарано, і тільки по крихті, так, щоб мені моя ж сила не нашкодила, ділилася тим, що знала. Зараз знання не будуть зайвими.
До сірих я не побіжу навчатися нізащо! Не знаю, які вони вчителі, але краще не перевіряти. Якось сама розберуся. А от по знання про світобудову та світоустрій мені до людей. Які, попри все, залишаються тими, навколо кого вся ця каруселька крутиться. Через кого і темні янголи повстали, і світлим нема досі спокою. Не кажучи вже про сірих, які змушені миритися з людьми. Бо попри всю свою зарозумілість, усе ж кровно з ними пов’язані. Цікаво, хоч один представник славної армії сірих праотців-янголів ще живий? Та це, скоріше, риторичне запитання! Бо ніхто не знає.
***
Витягаю мобілку, набираю домашній номер свого приятеля, пана Олега. От хто мене проконсультує! Що там такого особливого є в тому рівноденні 23 вересня, і чому саме парк «Знесіння», і чому саме посеред ночі, наче ж для шабашу не дуже підходяще місце — не Лиса гора і не п’ятниця, 13-те?
— Доброго здоров’ячка, пане Олеже! Упізнали? Я рада. Мені потрібна ваша консультація. Дуже-дуже-дуже! Гаразд, зустрінемося в парку. Мені підходить. Завтра о десятій біля гори Лева. Буду. Дякую щиро за розуміння!
***
Ранок неділі. Церковні дзвони заклично гукають до служби Божої. Слухаю їх, як молитву, звернену до того, хто нас усіх сотворив.
«Про що люди в церкві в молитві з Отцем говорять?» — часто себе запитую.
Зазвичай просять. Кому чого не вистачає, те й хочуть отримати. Одиниці просять не собі, а ближньому, дехто навіть ворогам. І лишень винятки дякують за те, що мають.
Я ніколи не просила нічого в Бога, хоча молитви «Отче наш» бабуся мене таки навчила. Та то для мене перетворилося, скоріше, на ритуал, аніж на потребу. Лягала спати, складала руки перед латкою неба. Я не вірила, що Бог може жити на стіні в старому вицвілому клаптику кольорового паперу, затягнутому в дерев’яну рамку, яку поїв шашіль.
Так-так, Бог, звичайно, існує, і в тому я ніколи не сумнівалася, але обов’язково мусить жити там, де просторо. Інакше який Він всесильний? А де найбільше волі? На небі, в полі, в лісі. І я молилася до окрайця неба, яке виднілося з вікна моєї кімнати.
От і зараз стою під горою Лева, слухаю музику дзвонів, милуюся таким близьким і далеким небом, торопію від щастя, і губи самі по собі ворушаться у молитві: «Нехай прийде царство Твоє»…
— Адочко, доброго вам здоров’ячка. Перепрошую, голубонько, якщо спізнився, та наче не мав би? Напевне, у мене з годинником проблеми.
Озираюся. Пан Олег зніяковіло стукає вказівним пальцем по круглику свого наручного годинника. Поспішаю його заспокоїти:
— Доброго дня, пане Олеже! Ні-ні, з вашим годинником усе гаразд. Це я раніше прийшла. Не перепрошуйте.
Пан Олег трохи збентежений, наче чимось завинив. Він ще не звик до моєї каверзної звички приходити завжди завчасно. У руці чоловіка беззмінна торбинка з книжками, газетами, журналами. Він завжди щось цікавеньке прихопить із собою. Це добро найчастіше дарує або настільки захоплює розповідями співрозмовника, що той випрошує в пана Олега чи книгу, чи газету, чи журнал.
— Дуже перепрошую, пане Олеже, що у вихідний витягла вас із хати. Так обставини складаються, потрібна ваша професійна консультація. Тож не сердьтесь.
— Та що ви, голубонько! Усе гаразд. Не хвилюйтеся. Це для мене задоволення: побувати у цьому прекрасному місці зайвий раз. То як до церкви додатково сходити і службу Божу послухати. Давайте піднімемося на гору Лева. Там Знесінський парк увесь як на долоні. Я вас не розпитую поки, що саме цікавить найбільше. От почнемо розмову, і ви все запитаєте.
О цій порі тут порожньо. Ще зарано для туристів і для тих містян, які віддають перевагу мандрам парками перед застіллям у ресторанах, кав’ярнях чи в нічних клубах. Невимовно гарний час.
Стоїмо на горі Лева. Господи, як тільки в народі її не називають: і Лиса гора, і Піскова, і Княжа, і Кальварія. І направду,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крила кольору хмар», після закриття браузера.