Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

мовляв, алергія на „рижйо“»), заникав десь у каналізаційному колодці. І він, Цезар, повинен його звідти дістати й оцінити. Якби не Юхвідові розклади, сказав би він цьому фраєру кілька веселих слів. А так — сопи в дві дірки і слухай єресь. З розрахунком — інший фортель. Гроші не йому принести, а якійсь бабці. Та ще й виставу розіграти. Текст сценарію й документи додаються. Ці провінціали навіть магазини бомблять із сантиментами. І йому тепер доведеться, як причучвереному, ламати комедію. Бо старий Юхвід, бач, попередив: усе залагодити так, як для його власного сина… «Синок» виглядає покладливим, але сам товар навіть не зважив, проби не зафіксував, камінці не описав. Свята простота…

Тихого пообіддя в дерев'яну хвіртку Баників загупали з вулиці. Маруся, що на ганку лущила квасолю, побігла відчиняти. Двоє молодих чоловіків стояли в костюмах і при краватках.

— Баник Марія Михайлівна?

— Айно, це я, — збентежено підтвердила жінка.

Мовчки увійшли до сіней, поклали на стілець шкіряну валізку.

— Ми уповноважені компанією «Якутголдінвест».

— З Якутії? — здивувалася жінка.

— З Якутії. Компанія здійснила перерахунок акцій, що належать колишнім працівникам. Тут ваша з чоловіком доля з належними за цей період відсотками. Плюс пільгова пенсія за шкідливість, компенсація на лікування і таке інше. Просимо поставити підпис, що отримали передачу.

Господиня, сором'язливо посміхаючись, старанно вивела на аркуші своє прізвище.

— А чоловік кози пасе на цвинтарі. Я за ним побіжу…

— Не обов'язково. Ми вам довіряємо.

— Компоту вип'єте з айви? — спохопилася. — А, може, чогось…

— Ні-ні, спасибі. У нас ще маршрут.

— Розумію. Наших там много робило.

Другий, що досі мовчав, висунувся наперед і відчеканив, як по писаному:

— Шановна Маріє Михайлівно. Компанія «Якутголдінвест» висловлює вам щиру подяку за вашу самовіддану працю. Ваші з чоловіком імена занесено до почесної книги підприємства. Але просимо не розголошувати про наш візит. Компанія зберігає конфіденційність інформації. Розумієте?

— Та де не розумію, — самими губами пролепетала жінка.

Кучерявий, схожий на єврея, поклав фірмовий бланк на стіл і вийшов першим.

Коли хвіртка за ними рипнула, Маруся доклала зусиль, щоб подагричною рукою покласти валізку на стіл. «Тяжка. Майже консерви», — подумала. Розстебнула один замочок, другий — і звідти випнулася сиза твердість пачок з банкнотами. Жінка кинула згори рушник і осіла, як втрачена.

Зозуля з годинника, привезеного колись із Сибіру, прокувала четверту. Маруся здригнулася:

— Йой, зараз треба доїти кіз…

Людину оточують речі. Вони довговічніші за неї. Вони несуть на собі печать вічності, загадку плину часу. Через те дехто й уражений цією пристрастю. Холодною, стійкою, тривалою пристрастю до володіння неживим предметом, який переживе тебе і твій час. Жертовнішої, безкорисливішої любові немає навіть до живих істот. Хоча більшість пересічних людей і вважають мукачівську антикварну крамницю «Святий Марко» згромадженням пустих речей.

Цей кислувато-терпкий аромат не сплутаєш ні з чим. Ні в Парижі, ні в Мукачеві. Здається, тут зупинився час. Тихо і врочисто, як у склепі. Ветхий дідок дрімає під бронзовим канделябром, як змій на осонні. Але це тільки здається, що він дрімає. Як тільки тенькне скляна пацьорка над дверима, чіпкі вічка прицільно стрельнуть у бік відвідувача. Що за птиця? А заходять сюди люди трьох категорій: роззяви, щоб полупати баньками на красу; місцеві малярчуки — щоб пропхати свіжу картинку на реалізацію; і, нарешті, поодинокі покупці, вражені вірусом потягу до старожитностей. Такого старий Бейло нюхом чує, такого він, як рідного брата, зустріне. Але такі навідуються рідко. Як оцей, доладно вбраний, упевнений у собі чоловік, з годинником, що тягне на добру шафу його товару.

— Пана щось цікавить? — свердлить його хитрим поблиском пенсне.

— Цікавить.

— Що б ви бажали?

— Бажав би купити щось вартісне.

— Наприклад?

— Наприклад, яйця Фаберже. Обидва.

Зморщене, як торішнє яблуко, личко антиквара береться довкола очей промінцями, розгладжується на щічках, оголяючи дрібні мишачі зубки. І лунає його сміх, мишачий, пискливий:

— Ці-ці-ці-ці. Я ще такого не чув. Люди з гумором — найсерйозніші люди.

— У мене справді серйозні наміри, — зауважує чоловік, стромляючи до рота янтарну люльку. (Він її позичив на день, щоб похизуватися на одній зустрічі).

— Ви дуже розумно робите, що вкладаєте гроші в антикваріат, — підносить догори пташиний палець-кіготь дідок. — І криза — найкращий для цього період, — а очиці його обмацують, обсмоктують люльку, як чарівний талісман.

— Скажу вам відверто, — клієнт довірливо нахиляється над різьбленим бюрком. — Я не місцевий, і не колекціонер…

— О, молодий чоловіче, колекціонерів я впізнаю за версту. У них зовсім інший погляд. Погляд шляхетного алкоголіка, що любить добре старе вино. Якби ви знали, що тільки не збирають люди: гудзики, запонки, старі праски, метеликів, пивні кухлі, афіші, фальшиві гроші, анекдоти і навіть помилки в газетах… Фантазія збирачів може дійти до абсурду. Хоча як на це подивитися. Коли я навчався у Львівському університеті, ми дружно сміялися зі студента, який колекціонував… кришки каналізаційних люків. Звичайно, не самі чавунні кола, а їх фотознімки. Зафотографувавши весь Львів, на канікулах він їздив у Ригу, Вільнюс, Ленінград, Калінінград. І ось на останньому курсі за кордоном видають розкішний альбом його світлин із люками. І поляки замовляють йому інший — про старі ковані брами. А далі пішли склепи на кладовищах, вітражі, флюгери, криничні журавлі… Гай-гай, збирачі — це особлива каста людей, мій друже.

— Не вам мені розповідати, шановний. Я вже рік працюю на такого. Географію ногами вивчаю. Мій бос із Донецька, помішаний на люльках. Ось учора, до речі, купив для нього штучку…

— Люльки — антик специфічний, — солодко тягне Бейла. — У наших краях гідних екземплярів трапляється мало. Хоча було таке, що гарну люльку я колись продав Іллі Еренбургу, коли той вертався через Мукачево з Парижа.

— Знаючі люди шепнули, що в Мукачеві десь застряла путня колекція люльок якогось полковника. От би її зачепити.

— Якщо десь і застряла, то знаєте чому?

— Чому? — запитав чоловік з люлькою.

— Тому що немалих грошей коштує, — вкрадливо пояснив антиквар.

— Гроші — не питання, — тріпнув той віялом пальців. — За інформацію окрема премія.

Старий пожував губи.

— Ну як тут не допомогти спорідненій душі? Чи мені не розуміти вашого начальника? Люлькарі — публіка серйозна, можна сказати, еліта серед нашого брата. Ви залишіть телефончик, а я передам його в перші руки. Може, й домовитесь… А мені, будь ласка, дайте на хвильку вашу цяцьку. Це, як я розумію, англійська виправа…

Поки старий через лупу милувався люлькою, покупець розглядав картини.

— Кого із закарпатських майстрів порадите придбати, якщо вивільняться якісь кошти?

— Бокшая, Ерделі. З ними ніколи не прогадаєте. Ерделі — віртуоз мазка, європейський авторитет. А