Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Поставивши Рейдженові ще декілька запитань, журналісти попросили дозволу поспілкуватися з Артуром. Лікар Кол переказав юнакові їхнє прохання, і просто в них на очах Рейдженів суворий вираз обличчя пом’якшився, мовби відтанув, але за мить уже застиг у зверхній гримасі, з підібганими вустами і насупленими бровами. Артур задумливо обвів поглядом приміщення, витягнув із кишені люльку, розкурив її й видихнув струмінь диму.

— Це було справжнісіньким божевіллям, — кинув він.

— Що саме? — запитав лікар Кол.

— Приспати Вільяма, щоб витягнути нас із Рейдженом назовні задля показухи. І це коли я працюю мов проклятий, аби Біллі не поринув назад у свій анабіоз. Зараз важливо, щоб він одноосібно контролював свідомість. Але якщо вже я тут, — повернувся він до журналістів, — то дозвольте відповісти на ваше запитання стосовно насильства. Я можу запевнити, що матінкам тутешніх сімейств немає потреби мерщій забарикадовувати двері. Вільям уже на шляху до одужання. Він переймає мій інтелект і Рейдженову здатність управляти гнівом. Ми його навчаємо, і він поступово нас поглинає. Коли Вільям візьме від нас усе, що ми можемо йому дати, нас просто не стане.

Репортери хутко строчили у своїх нотатниках.

Кол покликав на сцену Біллі. З’явившись, той одразу вдавився димом і закашлявся.

— Господи, що це ще за гидота? — вигукнув він, кидаючи люльку на стіл. — Я не курю.

Йому поставили ще декілька запитань. Біллі сказав, що не пам’ятає нічого від того моменту, коли лікар Кол повів його до свого кабінету. Коли юнака запитали про плани на майбутнє, він завагався, але розповів, що сподівається продати деякі зі своїх картин і вкласти частину грошей у який-небудь центр захисту дітей від жорстокого поводження.

Кол зауважив, що кореспонденти «Месенджера», виходячи із зали, мали доволі приголомшений вигляд.

— Гадаю, людей, які нам вірять, сьогодні побільшало, — звернувся він до Біллі, крокуючи з ним до РІТ.

Джуді Стівенсон була надто заклопотана — займалась новою справою, тож, вирушаючи до Афін, аби провідати Біллі, Ґері Швайкарт натомість прихопив із собою головного юриста офісу громадського захисту. Ґері хотів більше дізнатися про того автора, котрий писатиме про Біллі, та про Алана Ґолдзбері, місцевого адвоката, якого Біллі найняв, щоб той давав раду його цивільним справам. Вони зустрілись об одинадцятій ранку в конференц-залі шпиталю. До гурту приєдналися лікар Кол і сестра Біллі зі своїм нареченим, Робом. Біллі твердо заявив, що він уже все вирішив і хоче, щоб його біографію писав саме цей письменник. Швайкарт про всяк випадок передав Ґолдзбері список видавців, авторів і продюсерів, котрі цікавилися придбанням авторських прав.

Після зустрічі Ґері пішов прогулятися з Біллі наодинці і трохи побалакати.

— У мене зараз нова справа. Теж не сходить із передовиць. Убивця з пістолетом двадцять другого калібру, — розповідав адвокат.

Біллі дуже серйозно подивився йому в очі й мовив:

— Пообіцяйте мені дещо.

— Що саме?

— Якщо той чоловік і правда таке скоїв, — сказав Біллі, — не захищайте його.

Ґері всміхнувся.

— Дуже несподівано чути таке від тебе, Біллі.

Ґері покидав Афінський центр психічного здоров’я зі змішаними почуттями, знаючи, що про Біллі відтепер дбатиме хтось інший. Останні чотирнадцять місяців були просто карколомними. Ця справа забирала весь його час, поглинала всі сили.

Певною мірою через неї розпався його шлюб із Джо Енн. Для дружини стало непосильним тягарем те, що Ґері віддавав роботі час, який мав би присвячувати родині, не кажучи вже про негатив, що оточував цю сумнозвісну справу. Посеред ночі до них надзвонювали люди, проклинаючи Ґері за те, що він допоміг виправдати ґвалтівника. Одного з їхніх синів побили у школі, бо його батько захищав Міллігана.

Працюючи над цією справою, Ґері не міг не думати, що вони з Джуді приділяють решті своїх клієнтів замало часу й уваги, адже випадок Біллі Міллігана був таким складним, що вони поставили його на перше місце. Як сказала Джуді, «страх, що інші клієнти почуватимуться обділеними, змушував нас працювати вдесятеро більше, щоб це компенсувати. А розплачуватися довелося нашим сім’ям».

Сідаючи в машину, Ґері озирнувся на велику потворну вікторіанську будівлю і кивнув. Так, віднині вже хтось інший відповідатиме за добробут Біллі Міллігана.

(5)

23 грудня Біллі прокинувся, і його відразу охопила тривога через бесіду з письменником. Насправді він мало що пам’ятав зі свого минулого, лише поодинокі уривки, почуті від інших. Як же він зможе розповісти письменникові історію свого життя?

Після сніданку Біллі сходив у той кінець вестибюлю, де стояла кавоварка, налив собі вже другу порцію гіркого напою і сів у крісло, чекаючи на появу свого біографа.

Минулого тижня новий юрист, Алан Ґолдзбері, проконсультував його стосовно книжки, і Біллі підписав угоду з письменником і видавцем. Навіть тоді йому було трохи лячно, зараз же він відверто панікував.

— Біллі, до тебе відвідувач, — оголосила Норма Дишонг.

Від несподіванки юнак аж підскочив, розхлюпавши каву на джинси. Він дивився, як письменник заходить у двері відділення і спускається сходинками до коридору. Господи, і нащо він, Біллі, у це вляпався?

— Вітаю, — сказав письменник, усміхаючись. — Ви готові розпочати?

Біллі провів гостя до палати і спостерігав, як щуплявий бородань витягає диктофон, нотатник, олівці та люльку з пачкою тютюну і вмощується у кріслі.

— Давайте-но ми будемо кожну нашу бесіду починати з того, що ви називатимете своє ім’я для запису. Отже, з ким я зараз розмовляю?

— Мене звуть Біллі.

— Чудово. Коли ми з вами зустрілись у кабінеті лікаря Кола, він обмовився про якусь «сцену», а ви відповіли, що недостатньо добре мене знаєте і ще не готові мені відкритись. А що скажете тепер?

— У кабінеті лікаря Кола ви не зі мною говорили, — знічено потупився Біллі. — Мені було занадто ніяково самому з вами зустрітися.

— Он як? А з ким же я того разу спілкувався?

— З Алленом.

Письменник насупився й замислено попихкував люлькою.

— Гаразд, — сказав він, роблячи помітку в нотатнику. — То ви мені можете щось розповісти про цю «сцену»?

— Я вперше дізнався про неї, як і про багато чого іншого у своєму житті, коли опинився у шпиталі Гардинга і почав проходити процедуру злиття. Артур за допомогою цього порівняння пояснює дітям, що відбувається, коли хтось із нас виходить у зовнішній світ.

— І яка на вигляд ця сцена? Що конкретно ви бачите?

— Це чимала пляма білого світла на підлозі. Усі або стоять довкола неї, або лежать у своїх ліжках у темряві, за межами світляної плями. Одні спостерігають за тим, що діється, інші — сплять або займаються своїми справами.