Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

Міс Марпл опанувало легке почуття провини, бо й сама вона полюбляла займатися садівництвом.

— Я не хотіла б говорити погано про мертвих, — швидко перескочила місіс Персі на іншу тему, — але те, що я скажу, не викликає сумніву. Містер Фортеск’ю вкрай по-дурному одружився вдруге. Моя свекруха — власне, я не можу називати її свекрухою, була такого самого віку, як я, — одне слово, моя свекруха божевільно любила чоловіків. Вона була абсолютно схиблена на них. А як вона гайнувала гроші! Мій свекор був останнім дурнем, що одружився з нею. Не звертав уваги на те, як вона смітила грішми. Це неабияк дратувало Персі, неабияк його дратувало. Персі завжди так дбайливо ставиться до грошей. Він ненавидить марнотратство. А що можна було сказати, коли містер Фортеск’ю став поводитися так дивно, коли його стала дратувати кожна дрібниця, коли він то лютував невідомо чому, то розкидав гроші, підтримуючи якісь ідіотські проекти?! Одне слово, нічого доброго в цьому не було.

Міс Марпл наважилася поставити запитання.

— Це також турбувало вашого чоловіка?

— О, звичайно. Протягом останнього року Персі був дуже стривожений. Поведінка батька примусила його геть змінитися. Він змінив навіть, ви знаєте, своє ставлення до мене. Іноді, коли я зверталася до нього, він мені нічого не відповідав. — Місіс Персі зітхнула, потім провадила: — А Ілейн, моя зовиця, ви знаєте, вона дуже дивна дівчина. Так, ніби з головою в неї щось негаразд. Я не скажу, що вона до мене ставиться не по-дружньому, але без симпатії. Вона ніколи не хотіла поїхати зі мною до Лондона й поблукати по крамницях, сходити в театр абощо. Вона навіть не виявляла жодного інтересу до одягу. — Місіс Персівал знову зітхнула й промурмотіла: — Але, звичайно, я не хочу нарікати на будь-кого. — Її зненацька опанувало каяття. Вона поквапно сказала: — Вам, певно, здається дуже дивним, що я розповідаю про такі речі вам, людині зовсім чужій. Але ця напруга й шок — з ними дуже важко боротися. Запізнілий шок, так би я сказала. Нерви в мене такі напружені, знаєте, що я готова — я справді готова — вилити душу перед ким завгодно. Ви здаєтеся мені такою схожою на любу стару леді, міс Тріфусіс Джеймс. Вона зламала собі стегно, коли їй було сімдесят п’ять років. Мені довелося доглядати її протягом тривалого часу, і ми стали великими друзями. Вона подарувала мені плащ із лисячого хутра, коли ми розлучилися, і то була велика люб’язність із її боку.

— Я знаю, як ви себе почуваєте, — сказала міс Марпл.

І це знову ж таки була правда. Чоловік місіс Персівал, либонь, знудився від неї і звертав на неї дуже мало уваги, і їй не вдалося завести місцевих друзів. Поїздки до Лондона й ходіння по крамницях, відвідування ранкових театральних вистав і розкішний будинок, у якому вона жила, не могли надолужити їй відсутність людського тепла у взаєминах із родиною її чоловіка.

— Я сподіваюся, ви не сприймете мої слова як умисну грубість, — сказала міс Марпл своїм лагідним голосом старої леді, — проте я відчуваю, що покійний містер Фортеск’ю не був тією людиною, яку можна назвати доброю.

— Ні, не був, — підтвердила його невістка. — Відверто кажучи, моя люба, між мною й вами, він був огидним старим чоловіком. Я не дивуюся, — я справді не дивуюся, — що хтось вирішив прибрати його з дороги.

— А ви маєте бодай якесь уявлення… — почала міс Марпл і урвала себе на півфразі, — о, люба, можливо, мені не слід би ставити це запитання — бодай якесь уявлення, хто б то міг бути?

— О, я думаю, то був той жахливий чоловік Крамп, — сказала місіс Персівал. — Я завжди дуже не любила його. У нього непогані манери, він нібито не брутальний, але насправді він брутальний. Нахабний — це, либонь, ближче до істини.

— А проте мав бути якийсь мотив, так я думаю.

— Я не певна, що чоловікові такого зразка потрібен мотив. Думаю, містер Фортеск’ю за щось його вилаяв, і я підозрюю, що іноді він багато п’є. Та головне, я думаю, у тому, що він трохи неврівноважений. Як отой лакей, чи дворецький, чи хто там був, який бігав навколо будинку й стріляв у кожного. Звичайно, якщо бути з вами цілком чесною, спочатку я підозрювала, що то Адель укоротила віку містерові Фортеск’ю. Але тепер, звичайно, ця підозра відпала, адже й саму її отруїли. Вона могла звинуватити Крампа, ви знаєте. І тоді він утратив голову й, можливо, щось підклав їй у сандвічі, а Ґледіс побачила, як він це зробив, і тоді він убив і її — я думаю, що небезпечно тримати його в домі. О, моя люба, я хотіла б звідси піти, але думаю, ці жахливі полісмени нікому не дозволять зробити нічого подібного. — Вона імпульсивно нахилилася вперед і поклала свою пухку долоню на лікоть міс Марпл. — Іноді мене змагає почуття, що я повинна втікати звідси, і якщо все це не закінчиться, то я справді звідси втечу.

Вона відхилилася назад, роздивляючись обличчя міс Марпл.

— Та, можливо, втікати було б нерозумно?

— Ще й як нерозумно, адже поліція знайшла б вас дуже швидко, не сумнівайтеся.

— Як би вони мене знайшли? Як саме? Невже ви думаєте, у них вистачить тямки зловити мене?

— Ви дуже помиляєтеся, якщо недооцінюєте поліцію. Інспектор Ніл здається мені надзвичайно проникливим чоловіком.

— Справді? А я думала, він дуже тупий.

Міс Марпл похитала головою.

— Мене не покидає відчуття, — Дженніфер Фортеск’ю завагалася, — що залишатися тут небезпечно.

— Небезпечно для вас, ви це хотіли сказати?

— Так… Думаю, що так…

— Бо вам щось відомо?

Місіс Персівал набрала повні груди повітря.

— О, ні, звичайно, я нічого не знаю. Що я можу знати? Просто… просто я дуже нервую. Цей чоловік, Крамп…

Але, як здалося міс Марпл, місіс Персівал Фортеск’ю думала не про Крампа, коли вона спостерігала, як Дженніфер стискає й розтискає пальці. Міс Марпл подумала, що з якоїсь причини Дженніфер Фортеск’ю справді дуже й дуже налякана.

Розділ двадцять другий

Поночіло. Міс Марпл перенесла своє плетиво до вікна в бібліотеці. Подивившись крізь шибку, вона побачила Пет Фортеск’ю, яка ходила туди-сюди по терасі зовні. Міс Марпл відчинила вікно й гукнула крізь нього: