Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— Це від мене не залежить. Деякі люди приносять нещастя. Я — одна з них.

Ланс узяв її за плечі й труснув з усієї сили.

— Ти моя Пет, й одруження з тобою стало найбільшим щастям у моєму житті. Тож заштовхай цю істину у свою дурну голову. — Потім, заспокоївшись, він сказав уже більш тверезим голосом: — Але благаю тебе, Пет, будь дуже обережна. Якщо тут блукає хтось зі схибнутим мозком, то я не хочу, щоб саме ти нарвалася на кулю або випила блекоти.

— А чи так важко випити блекоти?

— Коли мене нема близько, то тримайся біля тієї старої дами. Як пак її звати — Марпл, здається. Чому, ти думаєш, тітка Ефі попросила її оселитися тут?

— Ніхто не знає, чому тітка Ефі робить те або те. Лансе, як довго ми ще тут пробудемо?

Ланс стенув плечима.

— Важко сказати.

— Я не думаю, — сказала Пет, — що нам тут дуже раді. — Вона завагалася, а тоді сказала: — Будинок тепер, я думаю, належить твоєму братові? Він не дуже хоче, щоб ми тут залишалися, чи не так?

Ланс несподівано захихотів.

— Звичайно, не дуже хоче, але поки що йому доведеться потерпіти.

— А потім? Що ми збираємося робити потім, Лансе? Повернемося назад до Східної Африки чи як?

— А ти хочеш, щоб ми туди повернулися, Пет?

Вона енергійно кивнула головою.

— Це принесе нам щастя, — сказав Ланс, — бо я теж подамся туди з радістю. Ця країна сьогодні мені геть не подобається.

Обличчя Пет засяяло.

— Як чудово. Бо з твоєї вчорашньої балачки я зробила для себе невтішний висновок, що ти можеш захотіти залишитися тут.

Диявольський вогник зблиснув в очах Ланса.

— Ти тримай язика за зубами про наші плани, Пет, — сказав він. — Я хочу трохи притиснути хвоста нашому любому братові Персівалу.

— О Лансе, будь обережним.

— Я буду обережним, моє сонечко, але я не бачу, чому друзяка Персі має забрати собі все майно та всі гроші.

ІІ

Схиливши голову трохи набік, схожа на приязного папугу-какаду, міс Марпл сиділа у великій вітальні і слухала місіс Персівал Фортеск’ю. У цій розкішній кімнаті міс Марпл здавалася зовсім не на своєму місці. Її легенька худорлява постать була чужою на широкій парчевій канапі, на якій вона сиділа, обкладена різнокольоровими подушками. Міс Марпл сиділа дуже прямо: у дитинстві та в юності її примушували носити корсет, щоб не сидіти, розвалившись. У великому кріслі поруч неї, вдягнена у вигадливу чорну сукню, сиділа місіс Персівал і торохтіла, не змовкаючи. «Достоту так, — подумала міс Марпл, — як бідолашна місіс Еммет, дружина банківського менеджера». Вона пригадала, як одного дня місіс Еммет прийшла поговорити з нею про те, що вони продаватимуть на День Маків[12], а коли вони про все домовилися, місіс Еммет почала несподівано говорити, говорити й говорити. Місіс Еммет перебувала в досить скрутному становищі в селі Сент-Мері-Мід. Вона не належала до старої гвардії жінок, які хоч і бідували, проте мешкали в пристойних будинках навколо церкви й були близько знайомі з усіма відгалуженнями місцевої знаті, хоч самі могли до неї й не належати. Містер Еммет — менеджер банку — узяв собі дружину з нижчого суспільного стану, у цьому сумніватися не доводилось, і в результаті його дружина почувала себе дуже самітною, бо, звичайно ж, увійти до того кола, до якого належали дружини торговців, вона не могла. Страховище снобізму підняло свою бридку голову й закинуло місіс Еммет на безлюдний острів гіркої самоти.

Необхідність із кимось поговорити дедалі наростала в душі місіс Еммет, і в той день вона перелилася через край, і міс Марпл прийняла той бурхливий потік на себе. Вона дуже співчувала тоді місіс Еммет, а сьогодні вона так само співчувала місіс Персівал Фортеск’ю.

Причин для невдоволення в місіс Персівал накопичилося чимало, і тепер вона відчувала величезну полегкість, що знайшла можливість поділитися ними з майже незнайомою їй жінкою.

— Зазвичай я не люблю нарікати на своє життя, — сказала місіс Персівал. — Я ніколи не належала до любителів скиглити. Я завжди казала й кажу, що людина мусить пристосовуватися до будь-яких обставин. Якщо хворобу не вдається вилікувати, треба її терпіти, і я переконана, що ніколи нікому не жалілася. Та, зрештою, я й не знаю, з ким би могла поговорити, якби й хотіла. Я себе почуваю тут дуже самотньою — дуже самотньою. Воно-то зручно, та й економія коштів велика, що ми маємо власні кімнати в цьому будинку. Але, звичайно ж, набагато краще бути повною господинею у власному домі. Я переконана, ви згодні зі мною.

Міс Марпл підтвердила, що вона з нею згодна.

— На щастя, наш новий дім майже готовий, і можна в нього вселятися. Залишилося тільки знайти добрих малярів та декораторів. Ці люди працюють так повільно. Мій чоловік, звичайно, цілком задоволений, що ми живемо тут. Але чоловіки сприймають життя зовсім інакше. Ви зі мною згодні?

Міс Марпл погодилася з тим, що чоловіки сприймають життя зовсім інакше. Вона могла сказати це, не вагаючись, бо й справді так думала. «Джентльмени», на думку міс Марпл, перебували в зовсім іншій категорії, аніж її стать. Вони потребували двоє яєць і шматок бекону на сніданок, мали з’їсти три поживні страви протягом дня, і не доведи, Господи, сперечатися з ними або наполягати на своєму перед обідом. Місіс Персівал розвивала свої міркування далі:

— Мій чоловік, як ви знаєте, протягом цілого дня перебуває в місті. Коли він повертається додому, то дуже стомлений, і йому хочеться посидіти й почитати. А я, навпаки, цілий день перебуваю тут сама-одна, не маючи пристойної компанії — людей, із якими можна було б поговорити. Звичайно, мені тут добре. Чудова їжа. Але я вважаю, людина повинна мати справді приємне соціальне оточення. Але ті люди, які мене тут оточують, не належать до мого кола. Частина їх є тими, кого я називаю «вульгарними гравцями в бридж». Не в інтелігентний, пристойний бридж. Я й сама люблю помахати ракеткою, як і кожен, проте всі вони тут казково багаті. Вони грають на неймовірно високі ставки й багато п’ють. Одне слово, гульвіси, що не знають, куди дівати свої гроші. Щоправда, є також невеличка кількість людей, — я назвала б їх «старими котами», — які люблять вештатися з лопатою або совком у руках