Читати книгу - "Зерно правди"

між найбільшими місцевими пам’ятками: замком, кафедральним собором і ратушею. Обидва тіла знайдено в історичній частині міста. Якби мені довелося закладатися, я поставив би на те, що розв’язання проблеми швидше знайдеться в цих старих мурах, аніж у думках якогось шаленця.

— І багато ви би поставили? — поцікавилася Міщик, простягаючи руку по один із трьох останніх еклерів.

— Швидше незначну суму.

Міся розсміялася, хмарка вершків упала на взуту в непривабливу туфлю непривабливу ногу. Міщик вийняла її із взуття й заходилася витирати одноразовою хусточкою, ступня була велика й безформна, на пальцях колготки мокрі від поту. На жаль, видіння великих, обвислих грудей-цуценят спричинилося до того, що в Шацькому щось зламалося, і тепер він визнав, що ця картина була перверзійно сексуальна.

— Доведеться перевірити єврейський слід.

Міщик голосно зітхнула, але кивнула головою на знак згоди.

— Подобається нам, чи ні, але треба пошукати в оточенні, перевірити нащадків колишніх мешканців.

— Вони нас задовбуть, — тихо сказала Міщик. У поєднанні з її зовнішністю лагідної матусеньки це прозвучало дивно. — Задовбуть, якщо випливе, що ми досліджуємо єврейське середовище в пошуках убивці. Пообзивають фашистами, нацистами, упередженими, сповненими ненависті поляками, які вірять у легенду про кров. Усі медіа розкручують інфу про антисемітську провокацію, а нині неділя. От завтра вони розійдуться на повну котушку.

Шацький розумів, що це правда, але пригадав учорашню розмову із Собераєм.

— Немає ради, не можна ігнорувати припущення, що це все ж справа рук якогось єврейського шаленця. Бо припущення, попри все, існує. Жертви були поляками, католиками, патріотами. Убивства стилізовані під юдейський ритуал, легендарний, це факт, але ж легенда впізнавана. Місто відоме своїми конфліктами й напруженням на тлі польсько-єврейських стосунків. А народ Ізраїля подолав довгий шлях від позиції пасивної жертви історії до тих, хто брутально бореться за своє й мститься агресорам за кривди.

Міщик дивилася на нього, немов заціпенівши, з кожним реченням її очі розширювалися дедалі дужче.

— Але заспокойтеся, я не цитуватиму цих слів на прес-конференції.

Лише тепер Міщик полегшено видихнула повітря.

Вони ще трохи побалакали про план роботи на найближчі дні, склали список справ, які потрібно було негайно залагодити, дій, котрі можуть перевірити або виключити деякі припущення слідства. Це був копіткий процес, але Шацький не відчував утоми, на цьому етапі будь-яка мить могла стати переломною, принести важливу інформацію, спричинити революційний поворот подій. Кинули жеребок, хто з’їсть останнього еклерчика. Шацький виграв, розтирав залишки тістечка по піднебінню, уже подумуючи про м’ятний чай, аж тут Міщик приголомшила його останнім запитанням.

— Кажуть, ви покинули Клару Дибус?

Напад на його приватність виявився несподіваним, і Шацький на мить занімів. Він ще не встиг звикнути до містечкового обігу інформації.

— У місті подейкують, що вона від ранку плаче й нарікає, а її брати набивають пістолі.

Оце-то так, він і не підозрював, що в неї є якісь брати.

— Цей зв’язок був безперспективним, — бовкнув Шацький, аби лише щось сказати.

Міщик вибухнула сміхом.

— Найкращу партію в Сандомирі ви вважаєте безперспективною? Тут уже всі шляхетні лицарі поламали коням ноги, силкуючись доскочити до неї на скляну гору. Коли вона обрала вас, то навіть глухий почув би, як сотні чоловіків ладні зважитися на самогубство. Вродлива, розумна, багата, їй-бо, половина тутешніх жінок заради неї стали би лесбіянками. А ви вважали цей зв’язок невдалим?

Шацький стенув плечима й скорчив якусь дурну гримасу. А що йому ще залишалося?

8

«Саме містечко сповнює мене смутком, вбогість і примітивізм просто жалюгідні, ніде не вип’єш і не з’їси, бо всі ресторани зачинені. У «Народній господі» почалося зі сварки, та я, на щастя, сховав свої амбіції до кишені й перепросив. Тож там якесь їдло отримую. Гірша справа, як треба викакатися. Дві комірчини замкнули на ключ, брудні й смердючі. Щоб сісти, мови немає. Для мене це потворний бік мого життя тут і, мабуть, згодом я більше сюди не приїздитиму».

Прокурор Теодор Шацький був задоволений, що цей виписаний ним зі «Щоденників» Івашкевича абзац більше не стосується Сандомира. Набрав ложечкою трішки молочної пінки, яка оздоблювала його латте й пожадливо відсьорбнув, дрібки цукру полоскотали піднебіння. Може, це якомусь невідомому сандомирському генієві спало на думку посипати каву цукровою пудрою замість шоколаду, або власники кав’ярні десь це підгледіли, неважливо — перший ковток кави в «Малій» завдяки цьому був просто розкішним, тож Шацькому не хотілося більше ніде ходити. Узагалі місце належало до його улюблених, втілювало всі міщанські мрії про «маленьку кав’яреньку внизу». Скромне меню із грінками, налисниками, кавою, чаєм і домашньою випічкою. Диван, кілька стільців, чотири столики навхрест. Місцеві нарікали на ціни, як у Варшаві, і Шацького це постійно смішило, коли платив сім злотих за чудове латте. Останнім часом іще менше, бо хтозна з якого дива перетворився на постійного клієнта, що було приємно, але й дивувало — він жодного разу не перекинувся ні з ким словом, хіба що замовляв щось, а так сидів у кутку, пив каву, мовчав і читав Івашкевича, такий собі сандомирський снобізм.

Івашкевича або когось іншого, кого вдавалося відшукати в книгареньці навпроти. Яка, у свою чергу, була втіленням мрій про «скромну маленьку книгарню внизу», протиотрутою від «Емпіків», які Шацькому завжди асоціювалися з переповненими в’язницями суворого режиму. Так, наче книжки відбували там строк, а не жили в спокійному очікуванні читача. Тутешня книгаренька може й була трохи старомодною, але принаймні в ній він не почувався жертвою групового зґвалтування. Ще ніхто не встиг як слід розсмакувати новинку, як на її місце пхаються нові промоції й бестселери.

Зараз він був без книжки, сидів із заплющеними очима й грів долоні об теплу філіжанку. За вікном стемніло, доходила дев’ята, невдовзі зачинятимуть. Що ж, кінець перерві, доведеться повертатися до стирчання за компом. Бася Соберай сиділа поруч на дивані, схрестивши ноги по-турецьки, і гортала «Титуса, Томека й Атомека», якого витягла зі стосу газет і коміксів.

Протягом двох годин сиділи в нього удома, намагаючись звичними методами пошуку знайти якийсь зв’язок між залишеними на місці злочину числами 241921, 212225, 191621. «Бог трійцю любить», усі три разом були якраз на трьох інтернет-сайтах. Одному арабському, призначеному, якщо вони гаразд зрозуміли із розсіяних між хробачками арабських літер латинських назв, для нелегального продажу засобів для підвищення потенції. Одного ісландського, який складався з десятків сторінок чисел, зрозумілих інформатикам. І одного німецького, який виявився бібліографічним списком, числа були каталожними номерами. Ото й тільки. Усвідомивши