Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

роботу, а вже написане, принаймні його частину, залишив на зберігання Іванову. На жаль, ці сторінки зникли під час окупації Харкова. Війна поглинула їх так само, як сліди іншого вмісту його скрині, що зберігався в одному з римських музеїв. Подейкують, буцімто не останню роль у цьому зникненні відігравало містичне «Товариство Туле»…

Остап скоса зазирнув у блокнот.

– Ще одним доказом зацікавленості Гоголя в містичних практиках є його робочий кабінет у родовому маєтку в селі Василівці на Полтавщині. Зараз воно відоме як Гоголеве. У батьківському домі письменник мав власне приміщення – флігель, збудований за наказом матері, щоб ніхто не заважав її синові працювати. Гоголь зазвичай писав стоячи, а над його столом, виготовленим за особливим замовленням, що нагадував водночас і кафедру і конторку, висів на стіні портрет невідомого чоловіка. Це полотно він привіз із Європи, можливо, з Праги. Звідти на глядача дивилося лячне обличчя з настільки лютим поглядом, що люди, які випадково бачили його, вважали, що то зображення нечистого духа. Сам Гоголь із цією картиною ніколи не розлучався, навіть забрав її, від’їжджаючи до Москви. Хтось чув, як він казав, нібито ті страшні очі попереджали його й допомагали уникнути хибних вчинків…

Остап замовк. Складно сказати, про що саме думали його слухачі, але на їхніх обличчях читалася відверта невтяма. Мабуть, ніхто поки не розумів, яким чином у Мафіновій голові спадщина класика пов’язана із тим, у що вони втрапили. Та зрештою кожен думав, що зараз краще помовчати й послухати, куди його заведе ланцюжок міркувань. Хтозна, адже нещодавно ніхто з них так само не повірив би в можливість подій, жертвами яких стали дві не чужі їм людини.

– Кабінет Гоголя був чимось на кшталт його персонального вівтаря,– продовжив Остап,– ніхто не мав права туди заходити. Казали, що це здебільшого через портрет, але в моєму переліку доказів причетності письменника до окультизму є ще дещо – наприклад, зацікавлення властивостями рослин. Де б Гоголь не жив, він всюди збирав гербарії. І настільки цим захоплювався, що його приятель, науковець-ботанік Михайло Максимович, одного разу запропонував письменникові скласти власний довідник рослин. Але Гоголь не пристав на цю пропозицію, а як з’ясувалося згодом, його цікавість обмежувалася лише рослинами з певними властивостями. «Коло його інтересу,– Остап знову зазирнув до нотатника,– насправді звужувалося до кількох видів, наприклад, salvia officinalis та salvia divinorum, ширше відомих як “шалфей лікувальний” та “шалфей віщунів”. Ще його цікавили atropa belladonna та olibanum electum. Першу в народі називають “сонним дуром” і “скаженою вишнею”, а друга – не що інше, як добірний ладан вищого гатунку». Отже я думаю,– хлопець відволікся від написаного,– що не треба мати наукового ступеня, щоб з’ясувати, у яких випадках використовуються ці рослини й скільки з ними пов’язано чуток і забобонів. Перш за все, це всілякі магічні ритуали.

Останні роки життя Гоголь провів у Москві – і саме тут починається найцікавіше. Перебравшись туди, він оселився в маєтку графа Олександра Толстого, з яким приятелював і який був чи не головним меценатом письменника. Гоголю відвели дві кімнати на першому поверсі. Ця будівля на Нікітському бульварі в Москві нині є музеєм. Саме там класик знищив свої рукописи, у тому числі й другий том «Мертвих душ», у якому «воскрешав» мерців заради фінансової вигоди. І про той будинок досі розповідають…

– Ну викапаний «Герберт Вест»!3 – зненацька докинув Макс, і в нього одразу втупилися три пари очей.– Ну добре, добре,– погодився він,– мовчу.

– Про той будинок досі розповідають дивні речі.– Остап ніби й не почув глузливий коментар.– Зазвичай після смерті митця його останнє житло перетворюють на музей і надають йому статус культурної спадщини. Але у випадку з Гоголем ситуація склалася по-іншому. Музеєм маєток графа став не одразу. За радянських часів там зробили комунальні квартири для «пролетаріату», а той жодного уявлення не мав, де живе та які таємниці зберігають навколишні стіни. Утім, неосвічені люди в більшості забобонні, і невдовзі мешканці почали скаржитися на якісь кроки, що чуються серед ночі, дивний стогін та інші звуки, схожі на тріск дрів у грубці, хоча печей ніхто не палив. Люди почали боятися виходити вночі з кімнат, і більшість тих скарг зафіксована в їхніх заявах і старих протоколах, складених дільничним міліціонером.

У міліції спочатку вирішили, що це чиїсь хуліганські жарти або помста сусідів, які щось не поділили. Зрештою, жодна революція не відміняє таких речей, тим паче в комуналках. Однак до наших часів збереглася історія й про те, як одного разу дільничний мент, що прибув за викликом, не просто був здивований, а настілки перелякався, що його довелося відпоювати – спочатку самогонкою, а потім водою. Але документальних свідчень про той випадок не існує. Вочевидь, ніхто не зробив жодного запису, бо марксизм-ленінізм, як відомо, вважає: якщо щось не вдається пояснити – того не існує в природі. Тому…

– Остапе,– перервала Дара,– давай якось ближче до суті. До чого тут легенда про Панночку і всі ми заразом?

Алекс мовчки кивнув, погоджуючись із дівчиною, а Макс лише знизав плечима.

– Ти так нічого й не зрозуміла! – обурився Остап.– Зважаючи на підвищений інтерес Миколи Гоголя до потойбічного, якщо зіставити цей факт із легендою про Панночку, вимальовується дуже цікава, я б навіть сказав – занадто цікава картина…

27

«ВІЙ»

В коридорі несподівано почулися кроки, і в чотириста чотирнадцятій запала тиша. Кожен напружено прислухався до цього звуку, якого, здавалося, не було чути тут вже бозна-скільки часу. Невідомий швидко проминув увесь поверх, потім десь у глибині коридора відчинилися двері й так само швидко зачинилися.

– Мабуть, хтось повернувся за речами,– припустив Остап.– Або набридло сидіти вдома з батьками.

– То що там із легендою? – нагадала Дара, обмінявшись поглядами з Алексом і Максом. Ті, судячи з їхніх облич, чекали продовження історії.

– А з легендою все просто,– відповів Остап, відкладаючи записник.– Микола Васильович загравав із потойбічними силами. Гадаю, після почутого ви з цим не сперечатиметеся…

Він потягнувся до ноутбука й «оживив» темний екран. Там досі висів той самий сайт для любителів гнітючих вражень.

– І так само ви не сперечатиметеся, що вміщений тут переказ багато в чому співпадає з повістю «Вій», чи не найвідомішим твором Гоголя. Я тут дещо скопіював. Гадаю, це допоможе вам усвідомити, що всі ці нібито збіги насправді такими не є. І гоголівський «Вій», і легенда дійсно мають спільний виток. Кажіть, що хочете, але я більш ніж упевнений,