Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

– Я відвезу вас до міста, полковник Крупін захоче вас допитати, – сказав капітан.

– Допитати?! – насторожилася Ельжбета.

– Такі я маю накази від командування. Кожен, хто бачив дезертирів чи бандитів, повинен бути допитаний. Можливо, завдяки отриманій від вас інформації нам вдасться схопити решту втікачів, - Мєлін подивився Ельжбеті глибоко в очі. – Таким чином ви допоможете врятувати багато життів.

– Тоді ми з радістю приймемо запрошення», — відповіла та, розуміючи, що опір тільки зашкодить їм.

Коли вони вийшли з корчми, Ельжбета побачила в'язня, якого стерегли солдати. Селянський стрій на ньому був брудним і закривавленим.

– Що це за нещасний? – спитала старостина.

– Дезертир. Він учора втік з гауптвахти. Думав, змінивши мундир на селянське лахміття, втече від мене, — Мєлін жорстоко посміхнувся під вуса і вдарив нагайкою собі по стегну, змусивши втікача зіщулитися, як часто битого собаку. – Задумав втекти з дівчиною з фольварку. Далеко не зайшли, ми їх зловили за кілька миль звідси. Його нам видав один із хлопів, який ревнував його до селянки.

— А як же дівчина? – запитав Казанова.

Мєлін кинув на нього здивований погляд.

– Я віддав її солдатам погратися, а потім доставив до економа фольварку.

– Що з нею буде? – продовжив італієць, звертаючись до Єлизавети.

– Залежно від того, що вирішить економ, — відповіла та, здивована, що його цікавить доля селянки. – Ви зі своїм підрозділом дислокуєтесь у королівському маєтку, так, капітане?

– Вірно.

Ельжбета озирнулася на Казанову.

– Отже, їй нічого не загрожує. Королівським хлопам легше, ніж тим, що належать шляхті. Дівчину відшмагають і, мабуть, протримають на хлібі та воді тиждень чи два, залежно від суворості управляючого.

Мєлін знову вдарив себе нагайкою по стегні.

– У нас, у Росії, як ловлять кріпака, що втік, то такому здирають шкуру зі спини наживо. А якщо знову спробує втекти, його продають до Сибіру або віддають до війська. А там такий бунтівний хам швидко впокориться або загине від батога чи солдатських прикладів.

Казанова ледве стримав вираз презирства, що тиснувся йому на губи. У глибині душі він залишався плебеєм і незаконнонародженим. Він все життя прикидався людиною дворянського походження. Він хотів бути такою людиною, бо молотком завжди краще бути, ніж цвяхом, особливо коли світом правили негідники, як Мєлін і йому подібні. За двадцять з гаком років мандрів Джакомо побачив достатньо несправедливості по всій Європі, щоб мати будь-які ілюзії щодо людської природи.

Куди б не закидала його доля, від сонячної Франції до крижаної Росії, вся влада і всі багатства зосереджувалися в колі невеликої групи нероб, які віддавалися насолодам і витрачали не ними зароблені гроші. Тим часом решта людства, городяни та селяни, були змушені служити їм, працювати та вмирати за аристократію у війнах, які були зовсім не їхніми.

Казанова зневажав дворянство, але водночас любив і захоплювався способом їхнього життя. Він заздрив благородним за все, що вони мали, і хотів стати схожим на них. Водночас він цілком усвідомлював, що таке ніколи не буде можливим.

Він назавжди залишиться шахраєм, якого в будь-який момент можна буде викрити і над яким можна буде безжально знущатися. Тому протягом усіх цих років він безсоромно експлуатував наївність, гординю і жадібність добре народжених дурнів, щоб мати можливість самому насолоджуватися життям так, як це було недосяжно позашлюбному синові венеціанської актриси.

— Що буде з цим чоловіком? – голос Ельжбети вивів його із задуму.

– Його відшмагають батогом, а потім він пройде крізь ряд солдатів, які будуть бити його прикладами, — повідомив їй Мєлін.

Ельжбета зблідла.

– Це жорстоко, - сказала вона.

Мєлін з розумінням посміхнувся їй.

– Це просто раб. На нього чекає двадцять п'ять років служби в армії. Майже напевно він не доживе до кінця своєї служби. Якщо він не паде в бою, голод і хвороба вб'ють його. З двадцяти тисяч новобранців кілька сотень доживають до кінця служби, - капітан знову вдарив нагайкою по стегну. – Вони просто тварини, не треба морочити ними свою гарненьку голівку.

Ельжбета глянула на похмуре обличчя Джакомо. Їй також не подобалася жорстокість Мєліна, але доля рідко роздає сприятливі карти. Від цього офіцеріка залежало, як довго вони пробудуть у москалів. Вона вирішила скористатися тим, що подобається йому.

Вона ніби з довірою поклала руку на плече капітана.

– Віддаю себе під вашу опіку, – прозвучало трохи зухвало і кокетливо.

Блиск в очах Мєліна показав, який способ опіки прийшов йому до голови. Тим часом старостина не збиралася відмовляти його від марних надій.

– У нас немає кучера, — тверезо зауважив Казанова.

– Один із моїх молодців буде на козлах, — вирішив Мєлін.

Він віддав короткий наказ, і солдат зайняв своє місце на кучерській лаві.

Ельжбета і Казанова сіли в карету. Пролунали команди унтер-офіцерів, солдати сіли на коней. Новий кучер тріснув батогом, коні затупотіли копитами, а колеса карети закрутилися, підстрибуючи по вибоїнах.

– Як ти почуваєш себе? – стурбовано запитала Ельжбета, помітивши блідість на обличчі Казанови.

– Не зовсім. Болить пекельно.

– На жаль, більше бренді в мене нема.

– Якось виживу. Горілки в місті не бракує, все-таки там стоять росіяни. – Він застогнав, змінюючи позу на зручнішу. Витягнув поранену ногу і поклав її на сидіння навпроти. – У мене в багажі є ліки, які мені допоможуть. Я прийму їх, коли ми приїдемо. Ти ж подбай про те, щоб обплутати капітана, ти йому сподобалася.

Чи почула я нотку ревнощів? – зраділа про се бе жінка.

– Ти так вважаєш? – запитала вона байдужим голосом.

Джакомо лише ледь помітно посміхнувся і задумався.

Коли вони дісталися до міста, Казанова негайно пішов до місцевого єврея, який, як його запевнили, був найкращим лікарем у цьому районі. Ельжбета в супроводі капітана Мєліна поїхала давати свідчення до штаб-квартири командування. Полковник Крупін прийняв даму особисто. Ним виявився літній чоловік, чутливий до жіночих чар і сліз, на який Ельжбета не поскупилася, повідомляючи про моторошні події. Полковник, зворушений жахами, які пережила дама, наказав своєму лейтенанту звільнити корчму, щоб Ельжбета і Казанова могли провести ніч у цивілізованих умовах, перш ніж продовжити подорож до Шепетува. Вийшовши з дому полковника, Мєлін запропонував їй провести вечір разом в офіцерській кантині. Ельжбета відмовилася, пояснюючи це своїми жахливими переживаннями. Капітан не