Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

Вона відклала інструменти й витерла вологе чоло. Коли знову подивилася на зашиту рану, її обличчя незадоволено скривилося. Зшивання було нерівним і виглядало жахливо. Вона вибачливо подивилася на Джакомо, але той усміхнувся й поцілував їй руку.

– Ти чудово впоралася, — сказав він. Це прозвучало щиро.

Вона похитала головою, не переконавшись.

– Виглядає не дуже красиво. вибач.

– Жодна зашита рана не виглядає добре. Коли набряк зменшиться, а шкіра зробиться блідою, ти побачиш, наскільки добре вийшло.

– Що нам тепер робити? – спитала вона.

– Спочатку треба відчепити мертвого коня від упряжі. Я подбаю про це, — заспокоїв він її, побачивши паніку в її очах. — Тоді ми спробуємо розвернути карету на дорозі й повернемося до тієї корчми.

– Ти зможеш керувати каретою?

– Думаю.

Він видерся за двері й пошкутильгав до коней. Тварини, хоч і були неспокійні, але стояли нерухомо, загороджені поваленим деревом і мертвим сивком на дорозі.

Казанова відчепив мертвого коня від упряжі, потім забрався на козли і скинув тіло Антонія з даху.

– Ми не повинні були б залишати їх тут, — запротестувала жінка, охоплена докорами сумління.

– Земля промерзла, ми не маємо ні часу, ні інструментів викопати їм могилу. Інші розбійники чи вовки можуть з’явитися будь-коли, приваблені запахом крові, — сказав Джакомо тоном, який виключав будь-які розмови. – Сідай до карети.

Після кількох спроб коні, що залишилися в упряжі, розвернулися на дорозі і змогли від'їхати від страшного місця.

Ельжбета залишилася в кареті. Замерзла до мозку кісток, вона вкрилася хутром, не звертаючи уваги на засохлу кров, що вкривала її волосся. Коли карета знову рушила з брязкотом коліс, змучена переживаннями жінка заплющила очі й заснула.

Її розбудив чийсь дотик. Вона скрикнула, відкривши очі. Це був лише Казанова. Він усміхнувся і ніжним жестом пригладив пасмо волосся, що спадало на її чоло.

— Ми прибули, — оголосив він.

Ельжбета виглянула у вікно. Будівля корчми, яка вранці здавалася їй огидним місцем, тепер здавалася теплою, безпечною гаванню. Поганий сон закінчився, і вона вже не збиралася до нього повертатися.

Вони залишили карету на під’їзді й одразу ж увійшли до будинку.

Інших гостей у кімнаті вони не знайшли. Єврей, побачивши, в якому стані гості, зблід і тремтячим голосом попросив їх сісти на лавку біля печі.

– Що сталося з ясновельможною пані? – запитав він, звертаючись до Ельжбети.

– На нас напали на дорозі, пана Казанову поранили в бою... - вона замовкла, згадавши того, хто збирався її зґвалтувати. – У них була зброя, розмовляли російською мовою.

Єврей кивнув, ніби й не очікував почути нічого іншого.

– Це москалі, дезертири з армії, — пояснив він. – Вони ховаються в місцевих лісах і болотах. Наближається зима, ось вони і виходять на дороги, щоб мати гроші і купувати їжу у селян.

Казанова, не розуміючи ні слова, глянув на Ельжбету. Вона пояснила йому, ким були нападники.

– Звідки тут москалі?

Ельжбета поставила це запитання господареві.

– Деякі з них - це дезертири з війни, коли росіяни проходили через Литву до Пруссії, – відповів єврей. – Інші – збігли з полків, які цариця послала на війну з князем Радзивіллом. Служба в царській армії важка, двадцять п'ять років під примусом, у постійному страху перед батогом. Не дивно, що багато солдатів тікає, коли їм випадає нагода.

– Тож треба сповістити юридичного старосту, нехай виведе хоругву кінноти зі сплячки й обшукає ліси в тій місцевості, де на нас напали.

– Нашого війська ніде нема, тільки москаль у містечку стоїть, – збив її настрій корчмар. – Вони займають маєтки Радзивіллів та інших, збирають контрибуції і правлять, як у себе вдома. Євреїв і селян б'ють гірше за шляхту. До мене теж приходять, беруть їжу і вино, але не платять. Тиждень тому мого клієнта витягли з корчми й повісили бідолаху на груші. – Жах тих хвилин відобразився на обличчі єврея. – Коли я запитав лейтенанта, чому його вішають, той сміявся і смикав мене за бороду. – Ми вішаємо єврея за шию, за шию. Він так і сказав, а потім побив мене нагаєм, – корчмар рефлекторно потер спину рукою.

Єврей розповів про це, і якби наврочив. Раптом знадвору вони почули тупіт коней, що наближалися, а через мить почули команди російською мовою.

Корчмар підійшов до вікна й глянув на під’їзну доріжку.

— Це москалі, — сказав він переляканим голосом.

Ельжбета здригнулася, коли двері корчми з гуркотом відчинилися. До корчми увійшов високий чоловік у російському офіцерському мундирі. Зразу за ним йшли унтер-офіцер і троє солдатів з рушницями.

Військовий суворо глянув на порожнє приміщення, потім зосередив погляд світло-блакитних очей на дамі та іноземцеві, які сиділи біля печі. Ельжбета підвелася і, як і личить жінці її становища, дочекалася, поки офіцер зняв капелюха й привітався. Казанова теж випростався, незважаючи на гримасу страждання на обличчі.

Росіянин підійшов до них. Він вклонився дамі й кивнув її супутникові.

– Капітан Пьотр Мєлін, – представився він.

– Ельжбета Шепетинська – старостина вирішила, що перед москалем краще назватися дівочим, а не прізвищем чоловіка, щоб капітан не вважав її причетною до повстанців. – Це кавалер де Сейнгальт, він супроводжує мене в моїй дорозі до Шепетува, де я маю намір відвідати свого тяжкохворого дядька.

Капітан кивнув.

– Я знаю Шепетув, гарне місце, – відповів він російською, але раптом усвідомив, що його співрозмовники можуть не знати цієї мови.

Він вибачився.

– Якою мовою ми можемо говорити? На жаль, я погано володію польською. Німецьку я знаю краще, в Росії це майже друга мова.

Ельжбета погодилася говорити німецькою, щоб Казанова міг повноцінно брати участь у розмові. Добираючи слова настільки спокійно, наскільки це можливо за цих обставин, вона розповіла офіцеру про напад.

Джакомо мовчав, лише один чи два рази вставивши зауваження, щоб доповнити їй висловитись.

Капітан слухав їх, закусивши губу під вусами, і найбільше розпитував про зброю бандитів і місцевість, через яку вони проїжджали в кареті.

— Семьон, візьми з собою п'ятнадцять чоловік і подивися на місце бою, — наказав він унтер-офіцерові. – Якщо виявите, що вони з нашої роти, навантажте тіла на коней і відвезіть до міста.

Сержант віддав салют й вибіг надвір.