Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

     Вже коли я повернувся назад, на багатьох домівках було намальовано багато подібних візерунків, наче хтось спеціально намалював їх а потім пройшов та понавішав їх на стінах. Але коли гібриди торкались їх, ті не зникали, і у мене закрались підозри, що ці візерунки дійсно просто намальовані.

      Але кому їх малювати? Та й кому це взагалі треба? Хто взагалі міг знати про усі ці візерунки?... Може, якщо вдасться знайти потрібного гібрида, він підкаже мені щось? Все ж, хтось обов'язково повинен про усе це знати окрім мене самого. Не обов'язково ж, щоб просто усі забули про ці візерунки й дивні будинки. Тому повинен бути хоч хтось!

     До мене підбігла трохи стурбована Ліж.

— Де ти був?! - Ледь не крикнула вона. - Ми дуже хвилювались.

— Я... - Зам'явся на секунду. Потім озирнувся, дивлячись на інших гібридів, які намагались не звертати особливої уваги на візерунки, які покрили багато зі стін. - У більш тихому місці тобі усе розповім. - Швидко мовивши це, я взяв Ліж під лапу і потягнув додому, щоб без зайвих вух усе їй розповісти.

     Вже вдома я розповів їй та ще декільком своїм друзям - Нарі з братом, Лігорії та Жорргу, - те, що зі мною відбувалося за цей час. Також я розповів їм декілька своїх підозр про те, що ті візерунки і амулет якось пов'язані між собою, і що можливо може статися щось погане, якщо я не спробую усе це зупинити - якщо, звісно, щось дійсно станеться...

     Коли я почав уже бути у стані нервового зриву через те, що взагалі довкола мене відбувалося - спочатку сім'я кинула, потім ті кляті квіти, від яких ледь-ледь вдалось врятуватися, тепер ще й це, - Нара обережно взяла мене за передні лапи й зазирнула мені в очі. Спочатку я особливо не звернув, що відбувалося, але коли відчув луску дівчини, потік думок наче зупинився і я взагалі перестав думати, дивлячись у очі Нари у відповідь.

— Усе буде добре, я впевнена у цьому. - Мовила Нара, продовжуючи дивитись мені у очі. - Я обіцяю, що я допоможу тобі усім, чим тільки зможу, лиш би усе це нарешті хоч колись закінчилося.

     Усі інші, трохи подумавши, теж почали казати теж саме - що вони теж будуть допомагати мені. Обвівши їх поглядом, я знову подивився на Нару.

     Як шкода, що я не признався їй тоді, що кохаю. Але нічого. Гадаю, що потрібний час коли-небудь ще настане.