Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

був невеликий, але величезний птах з кінською головою пильно стежив, щоб Картер йому корився, тож він ішов за купцем, минув кам’яне кружало і крізь невисокі склепінчасті двері увійшов до того кам’яного монастиря без вікон. Усередині не було жодного освітлення, проте лихий купець засвітив невеличку глиняну лампадку, оздоблену моторошними барельєфами, і повів свого в’язня лабіринтом звивистих коридорів. На стінах коридорів, у стилі, незнаному жодному археологові землі, було зображено страхітливі сцени, старіші за саму історію. Минули незліченні еони, проте їхня барва анітрохи не потьмяніла, бо ж холод і сухість жахливого Ленґа зберігають у чудовому стані чимало первісних речей. Картер мигцем зауважував їх, вихоплених непевним світлом лампадки, яка підстрибувала в руках його поневолювача, і здригнувся від історії, яку вони оповідали.

Ці прадавні фрески були літописом Ленґа, і на них рогаті й ротаті напівлюди з копитами замість ніг зловісно витанцьовували серед забутих міст. Там були сцени давніх воєн, у яких напівлюди з Ленґу билися проти пурпурових павуків із сусідніх долин, там були сцени, які зображали прибуття чорних галер з Місяця, які змальовували, як народ Ленґа підкоряється тим безформним, вкритим поліпами породженням пекла. Вони мали за богів тих слизьких блідо-сірих дияволів і ніколи їм не опиралися, навіть коли найсильніших їхніх одноплеменців забирали геть на чорних галерах. Страхітливі місячні потвори отаборилися на кам’янистому острові серед океану, а на фресках Картер побачив, що той острів — знайома йому безіменна скеля, яка йому зустрілася дорогою до Інґанока, якої так бояться моряки і з якої ночами долинає моторошне виття.

На фресках були зображені також величезний порт і столиця цих напівлюдей: вона гордо здіймалася поміж прибережних скель і базальтових причалів, прекрасними були її високі храми і прикрашені різьбленням маєтки. Розлогі сади й оточені портиками вулиці пролягали від скелястого побережжя до шести увінчаних сфінксами брам, що виходили на широку центральну площу, на якій сиділа пара велетенських крилатих левів, охороняючи вхід до підземних сходів. Тих крилатих левів було зображено на багатьох фресках, їхні могутні діоритові боки поблискували то в сутінках дня, то у хмарному світінні ночі. І коли Картер минав усе нові й нові зображення цих левів, йому нарешті сяйнуло, що це були за істоти, що це було за місто, в якому звіддавна правили ці напівлюди, аж поки до них не припливли чорні галери. Помилки бути не могло, бо ж край снів повниться розмаїтими легендами. Це первісне місто було не чим іншим, як широко знаним Саркомандом, руїни якого потьмяніли за мільйон років до того, як на землі з’явилася перша людина, і чиї колосальні леви-близнюки вічно охороняли спуск, що вів з краю снів до Великої Безодні.

На інших малюнках були пустельні сірі гори, що відділяли Ленґ від Інґаноку, та ще страхітливі птахи шантак, що будували свої гнізда на схилах гір. Там були зображені і химерні печери біля найвищих верхів’їв, від яких тікали навіть найхоробріші шантаки. Картер бачив ці печери, коли пролітав над ними, і ще тоді запримітив їхню схожість з норами, якими зрита гора Нґранек. Тепер же він знав, що ця схожість — геть невипадкова, бо на фресках були зображені страхітливі мешканці тих печер: для нього не стали відкриттям ці шкірясті крила, загнуті роги, шипасті хвости, чіпкі пазурі і жилаві тіла. Він уже раніше стрічав цих мовчазних летючих хижих потвор: вони ж бо — божевільні вартові Великої Безодні, яких бояться навіть Великі Древні і якими править не Ньярлатотеп, а старезний Ноденс. Вони — жахливі нічвиди, які ніколи не регочуть і не усміхаються, бо у них немає облич, а лопотіння їхніх крил вічно лунає у пітьмі поміж Долиною Пнат і проходами до зовнішнього світу.

Косоокий купець вивів Картера у величезне склепінчасте приміщення, стіни якого були оздоблені жахливими барельєфами, а посередині зяяла величезна кругла яма, довкруж якої стояли шість вівтарів, позначених якимись гидотними плямами. У цій просторій, наскрізь просоченій смородом крипті не було ані промінчика світла, а маленька лампадка в руках моторошного купця світила так тьмаво, що заледве можна було щось розгледіти. У протилежному кінці зали стояв високий дерев’яний поміст, до якого вело п’ять східців, і там, на золотому престолі, сиділа дебела постать, зодягнена в облямовану червоною смужкою жовту мантію. Обличчя її було закрите жовтою шовковою маскою. Косоокий заходився подавати якісь знаки цій істоті, а той, що чаївся у пітьмі, у відповідь підняв у повитих жовтим шовком руках флейту зі слонової кістки, вкриту огидним різьбленням, підніс її до своєї жовтої маски і заходився видобувати з неї страхітливі звуки. Якийсь час вони отак наче розмовляли, і щось до огиди знайоме вчувалося Картерові у цих звуках флейти і смороді мерзенної місцини. Він згадав про страшне, залите червоним світлом місто, про знавіснілу процесію, що рухалася його вулицями; про це, та ще про жахливий підйом місячними землями за тим містом, перш ніж на допомогу йому прийшли дружні земні коти. Він зрозумів, що та істота на помості — це і є верховний жрець, якого годі описати, про якого легенди оповідають такі дикі й моторошні речі, що Картер боявся навіть подумати, чим насправді може виявитися той сумнозвісний жрець.

Тоді шовк зісковзнув з однієї сірувато-білої лапи, і Картер враз збагнув, ким є цей жахливий верховний жрець. І тієї ж миті його охопив невимовний, несосвітенний жах, який однак навів на гадку, яка б ніколи не спала йому при здоровому глузді, бо у всій його збуреній свідомості тепер зосталось місце лише для нав’язливої думки — втекти від того, що сидить на золотому троні. Він знав, які безнадійно заплутані кам’яні лабіринти відділяють його від холодного плоскогір’я назовні. Знав, що навіть там, на плато, його чекатиме шантак, а все ж, незважаючи на все це, він був одержимий лише одним-єдиним бажанням забратися якомога далі від цієї скорченої, зодягненої в жовтий шовк почвари.

Косоокий поставив свою чудернацьку лампадку на один із високих заплямованих вівтарів біля ями і ступив уперед — либонь, щоб зручніше було жестами спілкуватися із верховним жерцем. Картер, досі мов заціпенілий, раптом відчув, як страх надав йому сил, і якомога сильніше штовхнув свого поневолювача, що враз звалився у роззявлену пащу колодязя, який, кажуть, сягає пекельних Підземель Зіна, де у пітьмі ґуґи полюють на ґастів. Тієї ж миті, схопивши лампадку з вівтаря, Картер кинувся углиб розписаних фресками лабіринтів, користаючись шансом, що йому випав, і намагаючись не думати про тихі кроки безформних лап, що відлунювали у коридорах за його спиною, про тихе лопотання і шкряботіння, яким знову повнилися неосвітлені коридори.

Та вже за кілька хвилин він пошкодував про свій необдуманий поспіх, вирішивши, що зміг би знайти вихід, орієнтуючись за фресками, які проминав дорогою сюди. Насправді, вони були вельми плутані, та ще й нерідко повторювались, тож з такого плану могло й нічого не вийти, але він шкодував уже про те, що бодай не спробував. Фрески ж, на які він дивився зараз, були ще жахливіші за бачені допіру, тож він розумів, що потрапив не в ті коридори, які виводять назовні. Доти він уже впевнився, що його