Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Якщо вірити настінним зображенням, на основі яких ми накреслили карту, потрібний нам тунель міг пролягати не більш як за чверть милі від того місця, де ми перебували; на нашому шляху траплялися міцні будівлі, до яких цілком можна було потрапити, однак треба було йти під товщею льоду. Вхід до тунелю мав бути у підмурівку, починаючись від найближчого до гірських хребтів кута великої п’ятикутної споруди, вочевидь, громадської або культової. Одначе ми ніяк не могли пригадати, чи бачили щось подібне з повітря, а тому зробили висновок, що горішня її частина або сильно пошкоджена, або цілком зруйнована внаслідок розламу криги. Якщо це так, тунель, вірогідно, міг бути завалений, а отже, нам лишалось тільки спробувати пройти іншим тунелем, що починався майже за милю на північ. Русло річки не дозволяло потрапити до південних тунелів, і якби виявилося, що обидва найближчі до нас завалені, були б усі підстави сумніватися, що батареї дозволять дістатися до наступного північного тунелю, до якого йти іще понад милю.

Коли ми просувалися похмурим лабіринтом з компасом і картою в руках, перетинаючи кімнати й коридори на різних стадіях занепаду, сходячи пандусами, крокуючи по горішніх поверхах і містках, знову спускаючись донизу, натикаючись на завалені проходи й купи уламків, подеколи майже бігцем долаючи бездоганно чисті вцілілі споруди, часом обираючи хибний напрямок і повертаючись назад (у таких випадках ми підбирали клаптики паперу), а інколи навіть опиняючись на дні відкритої шахти, в яку потрапляло або, точніше, ледве просотувалося денне світло, на всьому шляху нас із непереборною силою вабили вкриті скульптурними зображеннями стіни. Декотрі розповідали про речі величезної історичної ваги, і тільки сподівання ще не раз повернутися примирило нас із необхідністю проминути їх, не зупиняючись. Все ж час від часу ми уповільнювали ходу і вмикали другий ліхтарик. Якби у нас була зайва плівка, ми б на хвильку зупинились і сфотографували деякі барельєфи, а про замальовки не могло бути й мови, адже на це потрібно чимало часу.

Я знову наближаюся до такого місця у своїй розповіді, де виникає величезне бажання промовчати або відбутися натяками. Однак важливо викласти усе як є, щоб пояснити моє прагнення відохотити людей від подальших досліджень Антарктиди. Якщо вірити розрахункам, ми підійшли дуже близько до входу в тунель, пройшовши через місток на другому поверсі до кутової частини п’ятикутної споруди і спустившись у напівзруйнований коридор, особливо щедро прикрашений по-декадентськи детальними скульптурами, вочевидь культового призначення, з пізнього періоду розвитку міста, коли близько восьмої тридцяти вечора Денфорт своїм по-юнацькому гострим нюхом вловив якийсь незвичайний запах. Якби з нами був пес, я думаю, він попередив би нас ще раніше. Спочатку ми не могли зрозуміти, що сталося з раніше свіжим і чистим повітрям, та за мить наша пам’ять дала чітку відповідь. Я спробую без недомовок розказати все як є. Ми відчули запах, який спочатку слабко, але надалі уже непомильно нагадував той, від якого нас знудило біля розкритої могили одного зі страховиськ, що його розтинав бідолаха Лейк.

Звісно, на той час це пояснення не було настільки очевидним, як зараз. Ми знаходили кілька вірогідних причин появи запаху і нерішуче зупинялися, обмірковуючи наступні кроки. Найважливіше, ми вирішили не зупинятися, адже зайшли надто далеко, аби тепер втратити нагоду про все дізнатися і відступити перед непевною загрозою. У кожному разі, всі наші підозри здавалися неймовірними, таких речей просто не буває у нормальному житті. Мабуть, суто підсвідомо, інстинктивно ми дещо пригасили наш єдиний ліхтарик, більше не відчуваючи бажання вивчати похмурі барельєфи, що загрозливо витріщалися на нас з гнітючих стін, і обережно, навшпиньки рушили далі, місцями долаючи купи каміння, яких траплялося щораз більше на засміченій підлозі.

Зір та нюх Денфорта виявилися кращими за мої, тож саме він перший звернув увагу на дивні речі серед уламків, коли ми проминули чимало напівзруйнованих аркових проходів до кімнат і коридорів нижнього поверху. Не було схоже, що вони так і пролежали тут незліченні тисячоліття, а коли ми обережно додали світла, то побачили щось подібне до смуги, наче тут нещодавно щось тягли. Серед такого сміття неможливо було знайти чітких слідів, але там, де воно лежало рівним шаром, сліди були помітнішими і здавалося, ніби тягли щось важке. Одного разу ми зауважили паралельні лінії слідів, наче від полозів. Це змусило нас ще раз зупинитися.

І під час цієї зупинки — цього разу одночасно — ми відчули ще один запах. Парадоксально, але він налякав нас і менше, і більше за попередній — страшний не сам по собі, однак невимовно жахливий у цьому місці й за цих обставин… хіба що це якось пов’язано з Гедні… Адже пахло таким звичайним і знайомим бензином.

Я залишаю психологам право розбиратись у подальшій мотивації наших дій. Тепер ми усвідомлювали, що на це похмуре кладовище епох прокралося щось подібне до страховиськ із табору Лейка, а тому не лишалося жодних сумнівів, що на нас чекає зустріч із чимось дотепер — або принаймні донедавна — невідомим. Однак, попри це, ми рушили вперед — чи то цікавість не давала нам спокою, чи то запал, чи то самообман, а може, ми переймалися думкою про відповідальність за долю Гедні — чому ні? Денфорт пошепки заговорив про слід на розі однієї з вулиць серед руїн міста, а також про почуті ним слабкі протяжні звуки — надзвичайно важливе спостереження, враховуючи звіт Лейка про розтин; втім, це могло бути і підземним відгомоном гірських вітрів. Денфорту також здалося, що невдовзі після дивних звуків він буцімто почув щось подібне, але уже з нерозвіданих катакомб. У свою чергу, я теж пошепки нагадав йому, в якому стані був табір — скільки усього зникло, і як один схиблений, виживши, міг замислити неможливе — божевільну подорож через гірські перевали, а після того ще й спуск у незнайомий первісний кам’яний мегаполіс…

Проте ми ніяк не могли ні в чому переконати ні один одного, ні самих себе. Завмерши на місці, ми вимкнули ліхтарик і тільки тоді помітили, що темрява навколо нас не була цілковитою, бо тоненьким промінчиком згори сюди потрапляло денне світло. Мимохіть ми рушили далі, час від часу вмикаючи ліхтарик, аби освітити дорогу. Потривожені уламки справили на нас сильне враження, ми ніяк не могли забути про сліди серед них, а запах бензину тим часом ставав усе сильнішим. Нам траплялося чимраз більше завалів, які перешкоджали просуванню, і невдовзі ми зрозуміли, що далі дороги нема. Наші песимістичні здогадки щодо глибокої розколини, яку ми помітили з повітря, виявилися цілком слушними. Пошуки в тунелі зайшли у глухий кут, ми не могли дістатися навіть місця, де починається вхід у безодню.

Ліхтарик освітив гротескні різьблені барельєфи на стінах глухого коридора, де ми стояли, кілька завалених уламками дверних отворів, і з одного тхнуло бензином, майже забиваючи інший, дуже різкий запах. Придивившись пильніше, ми зауважили, що уламки з проходу прибрали зовсім нещодавно. Хай яким було