Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

роки британці зосередилися на ремонті та підвищенні ефективності вже наявної зрошувальної системи, і доволі швидко попит на воду влітку ставав чимраз більшим. Це були чудові новини для економіки країни. Влада полагодила дві греблі, побудовані за наказом Мухаммеда Алі в дельті північніше від Каїра (їх і досі можна побачити, якщо вирушити з Каїра на північ). Греблі звели, щоб підвищити рівень води в Нілі влітку, але через кепський фундамент і неналежне обслуговування вони функціонували далеко не ідеально. Тож британці полагодили ці греблі й доволі швидко скасували систему примусової праці, що була бичем для єгипетських селян — фелахів. Мухаммед Алі був зосереджений на штучному зрошуванні, тож практика хедивів залучати якомога більше робочої сили досягла апогею в ХІХ столітті. За його наказом викопали нові й глибші канали в дельті Нілу, щоб ними можна було проводити воду й улітку. Щоб канали функціонували, їх мали вичистити від намулу — це була кропітка робота, що передбачала неабияке навантаження. Величезні групи людей отримали наказ тримати канали в порядку, а восени тисячі людей пильнували береги, коли річка підіймалася. Коли Мухаммед Алі 1817 року наказав побудувати Махмудійський канал північно-західною дельтою до Александрії, для цієї роботи примусово мобілізували 100 000 працівників. У 1819 році робота над каналом стала інтенсивнішою: лише в Нижньому Єгипті понад 300 000 робітників працювали на державу та монархію. Немає сумнівів, що очищення каналів за допомогою сучасних машин — що також призвело до скасування примусової системи праці наприкінці ХІХ століття — і вдосконалювало зрошувальну систему, і економило час селян — тепер вони могли зосередитися на власних ділянках.

Водночас прем’єр-міністр Єгипту Нубар-паша (1884—1888 і 1894—1895) вкрай влучно підсумував, навколо чого оберталися політика й економіка в Єгипті: «Питання Єгипту — це питання штучного зрошування». Фінансова еліта в Лондоні також переймалася питанням зрошування. Сільське господарство й бавовняна промисловість Єгипту були такі важливі для Англії, що The Times наприкінці ХІХ століття щотижня писала про рівень води в Нілі. Це, певне, єдиний випадок в історії європейської преси, коли газета регулярно повідомляла читачів про рівень води в африканській річці. Однак для британської фінансової еліти й представників бавовняної промисловості ці цифри були вкрай важливі — від рівня води залежав урожай бавовни, а отже, і прибутки англійських капіталістів. The Times у Лондоні відігравала приблизно ту саму роль, що й ніломіри в давні часи, — фіксуючи рівень води в річці, вона давала вельможам інформацію про те, скільки грошей вони незабаром зароблять.

Однак справді революційною подією, що становила фундаментальну зміну в сільськогосподарській економіці Єгипту, а отже, і в єгипетському суспільстві, була побудова Нижньої Асуанської греблі на початку ХХ століття[252]. Доти найбільшу у світі греблю добудували в 1902-му — після 5000 років зрошувального землеробства, що майже рабськи підкорювалося змінам пір року. Так, усьому єгипетському суспільству доводилося пристосовуватися до сезонного ритму Нілу, але тепер у більшості Єгипту посіви можна було збирати не лише раз на рік, а тричі. Ця гребля була «вишенькою на торті» ролі Британської імперії як першого справжнього підкорювача Нілу в Єгипті. Британці та граф Кромер зробили перший крок на шляху, який завершить уже самостійний Єгипет. Побудувавши в майбутньому ще більшу греблю на Нілі, новий Єгипет стане повноцінним володарем своєї життєво важливої річки.

Граф Кромер та його режим чудово розуміли історичне значення контролю Нілу й революційну роль річки для розвитку Єгипту. Коли Кромер підсумовував діяльність у двотомнику «Сучасний Єгипет» (Modern Egypt), він просто постановив, що здатність британців узяти Ніл «у свої руки» продемонструє й виправдає «західні цінності» перед «східною душею»[253].

Багато британських інженерів були вправні й амбіційні. Вільяма Ґарстіна, який кілька років був правою рукою Кромера, можна визнати за яскравий приклад такого фахівця. Це був шотландський інженер, який майже десятиліття очолював усі проєкти, пов’язані з сільським господарством і контролем Нілу. Скромною людиною назвати його складно, адже Ґарстін порівнював роботу вздовж Нілу в очолюваному відділі зі зведенням пірамід 5000 років тому: «Забезпечувати постійне й достатнє постачання» води з Нілу «до Єгипту й визволити країну від небезпеки затоплень» — це було «завдання, цінність якого можна порівняти з будь-яким іншим досягненням в історії світу; коли виконаємо його, зостанеться пам’ятка, що, ймовірно, існуватиме навіть після того, як зникнуть усі інші сліди цивілізації»[254]. Єгипетські селяни одразу побачили переваги британської політики щодо Нілу. Коли 1906 року Ґарстін повернувся в Шотландію, прослуживши інтересам імперії майже 15 років у Єгипті, у дельті зібралося юрмисько людей, які бажали йому щасливої дороги й дякували. Немає сумнівів, що, як порівняти з керівниками в раніших імперіях, — або в перській, римській, арабо-ісламській, або в османській, — складно знайти когось, хто зробив більше користі для єгипетського сільського господарства й розвитку Нілу, аніж майже забутий нині Ґарстін і його колеги.

На початку ХХ століття в Єгипті британці також здійснили революцію в розумінні Нілу як природного ресурсу, наслідки якої відчутні й досі й будуть відчутні в майбутньому. Вони публікували звіти та складали плани для Нілу, вважаючи його вперше в довгій історії річок за слугу людини, гідрологічну одиницю й водну систему, але й одиницю, що підлягає плануванню і впливає на політику[255]. Весь Ніл від озера Вікторія в Уґанді до Середземного моря опинився під контролем Лондона. Уклавши угоди з Італією в Еритреї, імператором в Ефіопії, королем Леопольдом у Конґо й Німеччиною в південній частині озера Вікторія, британці забезпечили контроль над іншими частинами водойми, які, щоправда, не мали суттєвого інтересу для британської бавовняної промисловості в той час. Усі ці áктори пообіцяли, що ніколи не будуватимуть гребель без попередньої домовленості з Лондоном. Тож уперше й востаннє в історії Ніл опинався в руках лише однієї влади.

Кромер зухвало й самовпевнено писав міністрові закордонних справ у Лондоні, підсумовуючи цей перший етап розвитку Британської імперії вздовж Нілу:

«Вздовж […] усієї течії Нілу ані приватні підприємства, ані окремі індивіди не виконуватимуть жодних робіт, пов’язаних — безпосередньо чи опосередковано — з контролем його вод; усі такі роботи здійснюватиме єгипетський уряд — самотужки або делегуючи повноваження»[256].

Історію Єгипту під британським пануванням часто використовують як класичний приклад того, як колоніальна система розвернула розвиток колоній у протилежному напрямку, але це не відповідає дійсності, як поглянути на сільське господарство. Однак ця революція в контролі Нілу та системі зрошування зумовлена не альтруїзмом чи виконанням «цивілізованої місії». Тут ішлося винятково про інтереси британської бавовняної промисловості, повернення грошей банкам і зміцнення політично-військового контролю Суецького каналу. Важлива передумова того, що Єгипет уникнув класичного колоніального батога — тобто переорієнтування сільського господарства повністю на експорт, що знищувало традиційне виробництво харчових продуктів і призводило до вирощування лише однієї культури для швидких заробітків, — полягала в особливостях Нілу як водойми. Річ у тім, що залежність виробництва від пір року вможливило вирощування бавовни влітку, що не зашкоджувало традиційному виробництву решту року. Теза про те, що центр руйнує периферію, такий собі закон колоніалізму, не справджується, коли йдеться про зрошувальне землеробство в Єгипті. Жага Лондона досягти економічних і стратегічних цілей привела до того, що Єгипет став більш технологічно й економічно розвинутим за кілька десятиліть під британським пануванням, аніж за багато століть під османським.

Однак