Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Погрози з британських суден призвели до того, що демонстранти злінчували 50 європейців на знак протесту. Лідер повстанців Орабі намагався зупинити вбивства. Він боявся наслідків, адже усвідомлював британську військову перевагу. Та було вже пізно. У липні британці вимагали, щоб Орабі демонтував фортифікаційні споруди в Александрії. З такою вимогою годі було погодитися. Як наслідок, британці обстріляли місто, гнали націоналістів дельтою Нілу й завоювали Каїр того-таки року.

Тож британська імперія вздовж Нілу з’явилася, на перший погляд, парадоксально, якщо вважати, що історія світу — це винятково війни між цивілізаціями. Лондон обстріляв Єгипет, щоб покарати протестувальників проти мусульманського халіфату в Стамбулі. Османи окуповували Єгипет 1517 року, завоювали Судан 1821-го, а з 1860-х збільшували присутність у частинах регіону, який пізніше окупують британці і — за угодою з найбільшим тамтешнім народом, буґандійцями, — перетворять на країну Уґанду[246]. Військове вторгнення Англії 1882 року придушило повстання єгиптян проти османсько-ісламської імперії й забезпечило те, що король, який правив Єгиптом від імені османів, міг і далі керувати країною, принаймні формально.

Однак альянс Лондона з цією останньою мусульманською імперією був вкрай прагматичною співпрацею, що її Лондон використовував на свою користь. Британські стратеги передусім побоювалися, що повстання в Єгипті загрожуватиме політичним та економічним інтересам Британії. Єгипет же був однією з найважливіших країн у глобальній стратегії Лондона після того, як викопали Суецький канал — новий, швидший і безпечніший шлях, що поєднав Європу з Індією. Хто контролював Єгипет, контролював Суецький канал. Такою силою волів стати Лондон.

У роки до появи британських кораблів у дельті Нілу, борг Єгипту європейським і британським банкам постійно зростав. Країна була винна великі суми, тож британські банкіри й політики почали побоюватися, що не вдасться повернути кошти. Єгипетська монархія вгрузла у великі позики, щоб, зокрема, профінансувати великі зрошувальні проєкти, але й також, щоб побудувати величний Оперний театр у Каїрі — який і досі можна відвідати на острові Гезіра — і викопати Суецький канал.

У такій скруті керівництво Єгипту вирішило продати акції лідера Саїда-паші, вкладені в компанію каналу за 400 000 фунтів. Прем’єр-міністр Британії Бенджамін Дізраелі дізнався, що французи також вели переговори про купівлю цих акцій. Це могло призвести до посилення позицій Франції в Єгипті, адже саме французи були відповідальні за креслення й побудову каналу. Лондон мав діяти стрімко. Дізраелі миттю вирішив купити акції, але не мав часу чекати на дозвіл парламенту. Він послав свого секретаря Монтеґю Коррі до заможного лорда Ротшильда. Коли Коррі розповів, що прем’єр Дізраелі хотів би позичити 400 000 фунтів на завтра, між ними, за його словами, сталася така розмова:

«Ротшильд узяв виноградину, проковтнув її й запитав:

— Які ваші гарантії?

— Увесь британський уряд, — відказав Коррі.

— Гроші ваші, — мовив Ротшильд»[247].

Хитрість прем’єра й Ротшильда змінила стратегічний баланс між Францією та Англією в регіоні[248]. Водночас так почався процес, який скінчився тим, що Британська імперія відібрала в Османської контроль за новим морським «шовковим шляхом» ХІХ століття — шляхом, що пролягав простісінько посеред османської території й тепер, як казали британські стратеги, став «дверима, що відчиняються в обидва боки», зокрема до найважливішої колонії Британської імперії — Індії[249]. Щоб заспокоїти європейських суперників і громадську думку на батьківщині, уряд офіційно заявив, що закріпився там «вельми тимчасово й нехотя». Як виявиться згодом, британці зостануться там на понад 70 років.

  «Західні методи» з революційними наслідками

Фактично британцем, який мав усю повноту влади в Єгипті впродовж майже двадцяти п’яти років — від 1883 до 1907-го — і добрі відносини з британськими прем’єрами та міністрами закордонних справ, яких пережив, — був граф Кромер, раніше відповідальний за британські фінанси в Індії. Він також походив із заможної родини банкірів Берінґів. План британців щодо Єгипту передбачав дві стратегічні мети. Перша — зберегти контроль над Суецьким каналом із військових та економічних міркувань. Канал давав змогу швидко перекидати війська в Індію та Азію, а також спрощував торгівлю з Азією й робив її прибутковішою. Зберігаючи владу в країні, британці могли створити стабільний Єгипет, що було передумовою такого функціонування водного шляху між Європою й Азією, який слугував інтересам цілої імперії. Це передбачало економічний розвиток Єгипту, а також повернення боргів. На думку Лондона, Єгипет був не спроможний повернути борги самотужки, попри тиск міжнародної спільноти. Тому британці мали вжити заходів, щоб Єгипет таки зміг повернути позичене. Британське керівництво користувалося своїм апаратом влади, намагаючись забезпечити вчасне повернення боргів британським банкам. Прем’єр-міністр Вільям Ґладстон, який обіймав цю посаду тоді, коли завоювали Єгипет, не згадував те, що історики згодом задокументували: він також мав акції каналу, тому особисто волів заробити на вторгненні, яке сам і санкціонував.

Друга мета — зробити Єгипет прибутковою й надійною плантацією бавовни, щоб забезпечувати виробництво текстилю в Ланкаширі, що в Північно-Західній Англії[250]. Забезпечуючи сільське господарство достатньою кількістю води, Лондон також міг здобути підтримку від землевласницької еліти Єгипту й мільйонів бідних селян, які отримували воду, єдиний дефіцитний ресурс сільського господарства, третьо- або четверточергово. Граф Кромер і його команда водних фахівців та будівельників загат швидко збагнули, що опанували «гідравлічну державу». Вони керували країною, у якій доля й легітимність режиму ґрунтувалася на здатності захищати країну від потопів і забезпечувати сільське господарство водою. Британці одразу зрозуміли, що політичні й економічні цілі можна досягти, якщо лише зосереджуватися на контролі Нілу. Ця політика була необхідна, щоб гарантувати політичну стабільність у регіоні навколо Суецького каналу. Потрібно було вдосконалити й розвивати систему штучного зрошування. Коли британці стали керувати Каїром, ця система й досі складалася зі старих систем лиманів, використовуваних ще 5000 років тому. Удосконалення зрошувального землеробства збагатило б еліту, задовольнило б бідних, забезпечило б європейських банкірів грошима й посилило б позицію Британської імперії в Єгипті й у регіоні Середземного моря.

Збільшення виробництва й експорту бавовни до Великої Британії належало до інтересів і європейського фінансового капіталу, і британської текстильно-бавовняної промисловості. Коли Кромер прийшов до влади, зовнішній борг Єгипту становив 100 мільйонів фунтів. Щороку сплачували приблизно п’ять мільйонів, більша частина з чого — Великої Британії. Сплатити борг можна було лише через експорт бавовни, підвищення мит і податків, а також продаж землі, що раніше належала хедивам чи королям. Таких цілей можна було досягти, якщо суттєво розширити регіон, зрошуваний улітку, коли рівень води в Нілі був найнижчий[251].

Інвестуючи в економіку Єгипту, британці йшли слідами османських очільників. Прогресивний хедив Мухаммед Алі суттєво вдосконалив традиційну іригаційну систему в першій половині ХІХ століття. Достоту, як він, Лондон пріоретизував виробництво й експорт бавовни, але в набагато більших масштабах, також намагаючись приборкати Ніл за допомогою великих загат і водосховищ. Британці мали суттєво більше інвестиційного капіталу. І що не менш важливо, вони скористалися компетентністю у сфері водокористування й контролю, випрацьованою впродовж сотень років завдяки малим і великим річкам, що течуть усією територією Великої Британії. Щоб виконати роботу, вони звернулися до британських фахівців зі штучного зрошування, які раніше працювали на британську колоніальну владу в Індії.

У перші