Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Отже, ти ще й поет.

Френсіс знітився ще більше.

— Присядьмо, — сказав він, забравши в неї лампу і ставлячи її на письмовий стіл, на якому вже було встановлено кілька свічок. На нічному столику стояла лампа, дуже схожа на ту, що в неї, тільки з жовтим склом, від якого кімнату сповнювало м’яке бурштинове світло.

Показавши їй на велике крісло, вкрите пледом із трояндовим візерунком, Френсіс прибрав з нього книги. Сам сів на стілець перед столом, зчепив пальці й злегка нахилився.

— Ти багато знаєш про сімейну справу? — спитав він.

— У дитинстві я часто гралася в батьковому кабінеті, вдаючи, ніби пишу звіти й накази. Але ті речі більше мене не цікавлять.

— Не хочеш цим займатися?

— Це більше до вподоби брату. Проте я не розумію, чому маю займатися виробництвом фарби лише тому, що це наше родинне ремесло, або й гірше: виходити заміж за спадкоємця іншої фірми задля розширення справи. А що, коли я хочу чогось іншого? Може, в мене є таємний талант, який ще не розкрився? Можливо, саме в цю мить ти розмовляєш із майбутньою видатною антропологинею.

— Не концертною піаністкою?

— Чому б не те й інше?

— Ну звісно.

Крісло було зручне, в цій кімнаті Ноемі подобалося. Повернула голову на малюнки грибів:

— Це також ти малював?

— Так, але кілька років тому. Це не дуже вдалі роботи.

— Вони прекрасні.

— Ну, якщо ти так кажеш, — відповів він, задоволено посміхаючись.

Він мав дуже просте лице, якоюсь мірою навіть негарне. Уґо Дуарте був красенем. Їй подобалися чоловіки, що мають певну витонченість, шарм і вміють гарно вдягатися, та не менше їй подобалися дивакуватість і недоліки цього юнака, повна відсутність у нього плейбойських замашок, помножені на мовчазність і розум.

Френсіс знову був у своєму вельветовому піджаку, тільки у себе в кімнаті ходив босоніж і в старій пожмаканій сорочці. У цьому було щось надзвичайно привабливе й дуже інтимне.

Неочікувано для самої себе Ноемі закортіло нахилитися і поцілувати його. Це бажання спалахнуло в ній, як сірник — палко, яскраво, нестримно. Та вона не наважилася: дуже просто поцілувати когось, коли це нічого не значить, але наскільки ж складно зробити це, коли прагнеш сказати цим щось важливе.

Та й не хотілося ускладнювати все, дражнити бідного хлопця.

— Гадаю, ти прийшла сюди не для того, щоб розглядати мої малюнки, — сказав він, ніби відчувши її вагання.

Його правда. Вона тут зовсім не для того. Прочистивши горло, похитала головою:

— Тобі ніколи не здавалося, що у вашому домі живуть привиди?

Френсіс кволо посміхнувся у відповідь:

— Це досить дивна заява.

— Так і є. Але я маю певні підстави питати про це. То що скажеш?

Френсіс не відповів. Запхав руки до кишень і опустив погляд на килим. Насупився.

— Якщо ти скажеш, що бачив тут привидів, я не сміятимусь, — додала Ноемі.

— Привидів не існує.

— А що, коли існують? Чи ти задумувався колись про це? Я кажу не про примар у простирадлах, що волочать за собою ланцюги. Я читала книжку Александри Давид-Неель про Тибет. Там сказано, що на Тибеті люди самі створюють духів, змушують їх існувати. Як же це називається? Тульпа.

— Схоже на чергову байку.

— Звичайно. Проте в Дюкському університеті є професор, Джозеф Райн, який займається парапсихологією: вивчає телепатію і екстрасенсорику.

— До чого ти хилиш? — спитав Френсіс. У кожнісінькому його слові відчувалася настороженість.

— Я до того, що, можливо, моя кузина при собі. Можливо, в цьому домі є привиди, існування яких, однак, можна пояснити логікою. Тільки я ще не знаю як. Не виключено, що тут нема нічого спільного з парапсихологією, але знаєш приказку «скажений, як капелюшник»?

— Я не розумію.

— В давнину казали, що капелюшники схильні до божевілля. Все це через матеріали, з якими вони працювали. При виготовленні фетрових капелюхів вони могли надихатися парів ртуті. Навіть сьогодні зі ртуттю треба бути обережним. Її інколи додають у фарбу для уникнення плісняви, але за певних умов сполука здатна виділяти достатньо парів ртуті, щоб ними можна було отруїтися. Через звичайну фарбу можуть збожеволіти мешканці цілого дому.

Зненацька Френсіс зірвався зі стільця і схопив її за руки.

— Не кажи більше ні слова, — прошепотів, іспанською. Відколи Ноемі приїхала сюди, всі розмови в цьому домі велися виключно англійською, й вона не пригадувала, щоб хоч раз чула тут бодай слово іспанською або щоб Френсіс хоч раз торкався її — хіба що ненароком. Проте зараз він міцно зчепив руки навколо її зап’ястків.

— Гадаєш, я божевільна, як капелюшник? — спитала вона, також іспанською.

— Заради Бога, ні. Я вважаю, ти притямна і розумна, може, навіть занадто розумна. Чому ти мене не послухала? Хоч зараз почуй мене: їдь звідси. Сьогодні, зараз же. Тобі тут не місце.

— Що такого ти знаєш, чого не кажеш мені?

Він впився у неї поглядом, не відпускаючи рук:

— Ноемі, те, що привидів не існує, не означає, що прокляття тобі не загрожує. Його слід остерігатися, а ти занадто безстрашна. Мій батько був таким самим і гірко за це поплатився.

— Він упав в ущелину. Чи було щось іще? — спитала вона.

— Хто розповів тобі про це?

— Я перша спитала.

Її серце вколов холодний страх. Френсіс позадкував від неї, і настала її черга хапати його за руки, щоб утримати на місці.

— То ти скажеш мені? — наполягала вона. — Що з ним сталося?

— Він був п’яний і дійсно звалився в ущелину й зламав шию. Та невже необхідно обговорювати це зараз?

— Так. Бо у тебе завжди немає охоти щось мені розповідати.

— Неправда. Я багато розповів тобі. Якби ж ти тільки слухала, — сказав він, вивільняючи руки з її долонь і кладучи їй на плечі.

— Зараз слухаю.

Френсіс зітхнув, завагався. Їй вже навіть здалося, він от-от почне говорити, але з коридору долинув гучний стогін, і хлопець відступив.

— Це дядько Говард. Його знову мучить біль, — сказав він з таким виразом, неначе біль мучив його самого. — Йому недовго лишилося.

— Мені шкода. Уявляю, як тобі тяжко.

— Ти не уявляєш. Якби ж він тільки помер.

Це були страшні слова, але вона яскраво уявила собі, як нелегко кожного дня жити у цьому скрипучому, вогкому будинку, ходити навшпиньки, щоб не непокоїти хворого старого. Які ще почуття