Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Вода була темна і холодна, від холоднечі розболілися рани й опіки та цокотіли зуби, а тіло бив дрож.

Здолавши кілька миль, ми випливли з палаючого лісу й опинилися посеред рівної безлісої низовини, що тягнулась аж до моря. І я подумав: кращого місця для засідки Джуліанових лучників годі й бажати! Сказав про це Блейзу, він зі мною погодивсь, однак зауважив, що від нас тепер тут мало що залежить. Мені довелося визнати слушність його слів.

Увесь ліс охопило полум'я, а ми пливли туди, куди несла течія. Здавалося, збігло чимало годин (хоча насправді це було не так), перш ніж підтвердилися мої побоювання і приховані лучники спустили тятиву вперше, засипавши нас стрілами.

Я пірнув на глибінь і довго плив під водою. Плин течії допомагав мені, тож випірнувши, побачив, що опинився далеченько від місця атаки.

Щойно вигулькнув на поверхню, як мене осипала злива стріл.

Тільки богам відомо, наскільки розтягнувся цей смертельний коридор. З'ясовувати ж таке ціною власного життя було б не вельми мудро з мого боку, тому, швидко вдихнувши повні груди повітря, знову пірнув.

Рука моя доторкнулася дна, і я поплив навпомацки, притримуючись за камені.

Пропливши під водою, скільки міг, змістився до правого берега і, помалу видихаючи повітря, почав підійматися.

Кулею виринувши на поверхню, жадібно ковтав повітря. Так-сяк відсапався, зробив глибокий вдих — і знову пірнув, не марнуючи жодної секунди на з'ясування обстановки на березі.

Плив я довго й випірнув лише тоді, коли почало здаватися, що легені от-от розірвуться.

Цього разу мені поталанило значно менше. Одна зі стріл уп'ялася в біцепс. Я відразу ж пірнув і, поки спускався до дна, зміг відламати древко. Потім висмикнув наконечник і поплив далі, працюючи більше ногами, як жаба, та підгрібаючи правою рукою. Розумів, що варто мені випірнути над водою ще хоч раз, — і всі стріли будуть мої.

Тож примусив себе плисти далі, й плив доти, доки перед очима не засяяли багряні спалахи, а в голові почало тьмаритися. Думаю, залишався під водою не менше трьох хвилин.

Цього разу, коли випірнув, усе було спокійно, і я, жадібно хапаючи повітря, повернув до лівого берега.

Допливши, схопився за довгу траву, якою поріс берег.

Роззирнувся довкола. Дерев у цьому місці не було, і стріли сюди не долітали. На перший погляд, обидва береги були безлюдними, й такою ж самою безлюдною була і річка. Невже я єдиний, хто зміг врятуватися? Та ні, таке неможливе! На початку останнього переходу нас було дуже багато.

Від утоми я почувався ледве живим. Усе тіло страждало від гострих і ниючих болів. Здавалося, що на шкірі нема живого місця від опіків, а вода у річці була така холодна, що я тремтів і, напевне, дуже посинів. Ні, якщо ще хочу пожити, то мушу якнайшвидше вилізти з цієї річки. Сил, які у мене залишалися, мало вистачити на кілька підводних ривків, і я вирішив, що ще трохи пропливу під водою, а потім вийду на берег.

Так-сяк удалося зробити ще чотири підводних кидки. На п'ятий не зважився, відчуваючи, що після нього можу вже не випірнути на поверхню. Я схопився за камінь на березі, перевів дух і видерся на берег.

Перекотившись на спину, озирнувся навколо. Місцевість була незнайома, однак пожежа сюди ще не дійшла. Праворуч од мене росли густі чагарі. Поповзши туди, заліз у їхню гущу, вткнувсь обличчям у землю і заснув від утоми.

* * *

Я прокинувся, та краще б цього не робив. Усе тіло боліло, а голова йшла обертом. Кілька годин залишався напівпритомним. Потім насилу підвівся, доклигав до річки, припав до води й досхочу напився. Тоді повернувся в чагарі, впав на землю й знову заснув.

Коли опритомнів удруге, самопочуття було не набагато кращим, зате сили явно побільшало. Я прогулявся до річки, повернувся назад, дістав холодну карту Блейза і пересвідчився, що він живий.

— Ти де? — запитав мене брат, коли встановився зв'язок.

— А дідько його знає! — відповів. — Щастя, що я взагалі десь є. Точно можу сказати, що неподалік від моря. Чую шум припливу і запах моря.

— Річка поблизу є?

— Угу.

— Ти на якому березі?

— На лівому, якщо лицем до моря. На північному.

— То залишайся на місці, — озвався Блейз, — а я когось пришлю по тебе. Саме стягую докупи наше воїнство. Вже зібралося більше двох тисяч бійців, тож Джуліан не поткнеться до нас. Розпорошені сили знову збираються в кулак, нас щохвилини більшає.

— Чудово, — сказав я, і ми закінчили розмову.

Я залишився на місці. Щоб не марнувати часу, знову заснув.

* * *

Почувши, як хтось продирається крізь чагарі, я зачаївся. Відгорнувши кілька листочків, пильно вдивлявся.

Це були троє червоних здорованів.

Я розправив одяг, обтрусив з нього пил і бруд, пригладив волосся на голові. Тоді, похитуючись, випростався на повен зріст, зробив кілька глибоких вдихів і рушив назустріч воїнам.

— Ось де я, — озвався.

Коли подав голос, то двоє з них, із мечами в руках, отетеріло витріщилися на мене.

Утім, вони швидко зрозуміли, хто перед ними, всміхнулися мені, шанобливо привіталися та повели до осідку нашого війська. Табір стояв милі за дві звідси, і я здолав цю відстань сам, без сторонньої допомоги.

Підійшов Блейз.

— Нас уже більше трьох тисяч, — повідомив він. Тоді гукнув військового лікаря і передоручив мене йому.

Ніч минула спокійно — на нас ніхто не нападав. Усю ніч і наступного дня до табору продовжували сходитися рештки нашого розпорошеного воїнства.

Нас було вже близько п'яти тисяч. Ми бачили Амбер, що мрів на віддалі.

Провели тут ще одну ніч, а вранці рушили вперед.

До пообіддя ми встигли здолати близько п'ятнадцяти миль. Шлях наш пролягав уздовж морського берега, і тут ніщо не вказувало на присутність Джуліана та його загонів.

Біль в обпеченому тілі поволі вщухав. Стегно вже майже загоїлось, і лише плече та передпліччя подеколи пронизували нестерпні кольки.

Ми просувалися далі, й невдовзі між нами й Амбером залишилося не більш як сорок миль. Погода була спокійна. Праворуч від нас темніло чорне згарище лісу. Пожежа винищила у долині більшу частину дерев, однак тепер це було нам на руку: ні Джуліан, ані хтось інший не влаштував би засідки. Появу ворожого війська помітили б ще за милю.

Ми пройшли наступні десять миль, а коли сонце сіло, отаборилися на морському пляжі.

Наступного дня я пригадав,