Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 15. Цей сон, цей сон…

-Віриш - зараз я рада, тю, хочеш, більше скажу - щаслива тебе бачити. - усміхнулася Ляна до Ай᳥е. - А знаєш, тепер розумію, чому мені здавалося, ніби я забула про щось дуже важливе - я ж мамусі…

-А мамусі знати не треба, - ввічливо, та все ж твердо сказала супутниця, - про медальйон і про мене їй ліпше й не згадувати.

-То…

-То - щоб вона не подумала, що її єдина донька втратила здоровий глузд. - любенечко підказала хатун,
 а опісля задоволено додала. - Ти жива-здорова, справи більш-менш налагоджені, світ не перевернувся з ніг на голову - ну, не все так погано, як здавалося на початку.

-Справи в неї налагоджені… Еее, миленька, це в тебе непогано, а я з друзями пересварилася. І, уяви собі, викинула оту висюльку з надією, що вона більше не буде мозолити мені очей…

-І що ж сталося? - невинно закліпала повіками Ай᳥е.

-Ах, тебе не увідомили, що сталося? - Ляна відчула, як над нею від рівня обурення почало закипати повітря.

-Та ні. - дівчину навпроти явно бавило це ,,безпідставне’’ звинувачення у причетності її до будь-яких справ, пов’язаних зі смарагдовим (так Ляна віднедавна почала називати амулет) медальйоном.

-А не так… - прошепотіла Роксанка. - Не так склалося. Не так, як гадалося! А не так! - закричала і крутнулася навколо себе в пошуках якогось каменя або іншого важчого предмету, так її знервувала радісна хатуняча пика.

-Ясненько, то настрій, кажеш, в тебе не дуже. - люб’язно уточнила Ай᳥е, а за секунду вже стояла за метр від місця, звідки говорила, бо Ляна, судячи з усього, намірялася кинутись на неї з кулаками.

-Я тобі таке повідомлю, - видихнула Ляна. - Мені вже нітрохи не хочеться тягатися з тими медальйонами і другими балахонами - чого в своїх неповних 14 рочків я переймаюся за цю підвіску? Хто мені скаже, га? А хто верне мої бідні нервові клітини? Ну могли ще жити - а жити, та я їх благополучно потратила на шпікуляції з твоїм дорогоцінним медальйончиком!

Ай᳥е спочатку надовго замислилась, але перегодя виважено, аби не розізлити Ляну до рівня, коли в тої з вух почне йти пара, мовила:

-Ти - єдина справжня власниця медальйону. Він приносить багато лиха, проте й користі від нього…

-А, бач! На лиху ми і скінчимо - достатньо того, жи маємо навалом шкоди. - безапеляційно перервала натхненну промову Ай᳥е Роксоляна, але дочка кримського хана в боргу не залишилася.

-До чого тут шкода? Ти би знала, що на вас чекає…

-Я тобі вже скажу - ніц доброго на найближчі років 10 там не передбачено. - прикинула дівчинка уявне число років безпросвітної мороки зі своєю знахідкою. Гм, своєю. Своїм медальйоном, який вона, хоч і тоді зі злості жбурнула в ставок, але, певно, дуже б шкодувала, якби прикраса не вернулася… Тим медальйоном, який вже встигла полюбити.

Ляна на мить згадала, як першої зустрічі Ай᳥е сказала щось на кшталт: ,,Тепер ти стала власницею…’’. Дівчинка тоді думала, що йтися мало б про квартиру чи машину і те-де-і-те-пе, а виявилося - вона власниця медальйона.

Роксоляна задумалась. Вона не була цим здивована - навпаки, відчувала полегкість - як буває в момент, коли почула щось справді бажане, хоч і, може, очевидне, однак важливе. Їй спадало часом на думку, що вона ніби споріднена з цим медальйоном.

Та й не власниця вона - а як… Як подруга. Це, мов неповторна родинна коштовність чи щось незбагненне, що нагадує про когось дуже дорогого. Мабуть, таки полюбити - гучно мовлено, та медальйон вона віддавати не мала бажання нікому.

-Це залежність? - спитала в Ай᳥е перш, ніж встигла розважити. - Я залежна від медальйона? Хоча він і не є оберегом, що захищає від всяких пацалих, а, скорше, їх притягує, як магніт, та мені не хочеться його втрачати.

Ай᳥е обдарувала її поглядом з-під лоба.

-Я тобі хто? Кум, сват, брат, аби говорити до стіни? Хто так гарно навчив перебивати?

-Вибач, - пошкодувала Ляна. Насправді негарно обходилася вона з цією загадковою чорнявкою, - я не хотіла образити.

-Але в тебе це виходить вже без особливих зусиль, - підштрикнула й доповнила, - ще й кидається! Неотесана.

-Перепрошую, - щиро відказала Ляна, але наступної миті побагровіла, - це ще треба подивитися, хто з нас неотесана!

-Ну-ну, спокійно. Ти поставила важливе питання - я тобі відповім, - поглядила Ай᳥е бороду пальчиками, - це залежність. Залежність здорова. Ви з медальйоном нерозривно пов’язані - поки що зарано знати чому. - випередила вона Лянине палке питання. - Але хвилюватися не має причин… Чому ти смієшся? - зачудувалася хатун.

-Згадала одну пісню… ,,Хвилюватися немає причин’’, - розтовкмачила Ляна раптовий напад веселощів, - тобі би, певно, сподобалась.

-Так, з твоєю життєвою філософією не пропадати! - зраділа Ай᳥е. - Перше хотіла з мене три шкіри здерти… Отак у вас тут говорять?

-У яких ,,вас’’? - але раптом Ляна згадала, що має справу ні з ким іншим, як з туркенею. - Так. А ти як нашу мову вивчила?

-Гм, може, ліпше звучало б: життя навчило, але навчила винятково робота. Та не про це зараз. - перевела вона мову на інше під здивованим поглядом Роксоляни. - Добре, що настрій гарний - збудишся, то не зашкодило б піти до товаришів, помиритися.