Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Розділ 14. Розмова.

-Кого я чую? Ігорку, дивися, чи йти до магазину, бо, певно, буде падати дощ - до мене внучечка задзвонила! - почула Ляна зі слухавки бабцин бадьорий і завжди невтомний голос! Бабця Настя повсякчас така - весела, енергійна. І ніколи не встигає сумувати.

-Бабцю, та я ж в таборі була, - засміялася Ляна, - то й не телефонувала.

-Ага, вибачте, я ж не знала, що у вас там був такий розписаний графік. На кожну секунду новий план!

-А не вгадала - я тебе не набирала, бо в нас позбирали телефони. Уяви собі, як я там жила!

-Угу, мука нестерпна, дотЕрпіти до кінця - подвиг ще той, але чомусь я не бачила, аби тебе показували по телевізору.

-По якому телевізору? - не зрозуміла Ляна.

-По сусідському! Та по нашому ж - вручення медалі і грамоти за таке нелюдське випробування. - зареготала в слухавку бабуня.

-Точно не людське, - втішилася і собі Ляна. - Бабцю, а тобі прийшов мій лист?

-Який лист? А! Прийшов, донечко, спасибі. Красиво поздоровила мене з днем народження. - бабцин голос і з так лагідного став ще ніжнішим - тож Ляна відчула і вже уявила, як радісно й ласкаво посміхається старенька, як з’являються ямочки на її рожевеньких щоках. Яке полум’я горить в її теплому, незгасному погляді.

-Я попросила вожатого, пана Семена, аби поштою листа відправив.

-Угу, а більше не було куди гроші подіти? - бабуся відверто глузувала. - Чи подзвонити по телефону, коли б вернулася додому, - не так оригінально?

-А хіба не цікаво зробила? - не вгавала Ляна.

-Та цікаво, - погодилася бабця Настя, - я вже не знати, скільки років листів не отримувала, а тут - на, маєш! Поштарка аж на виду звеселіла - тепер же листи - то диво-дивне. А віршик ти мені лепський написала…

-Як кепський? - Ляна приготувалася обурюватись, але бабця її зупинила.

-Лепський. Ле-п-сь-кий - означає гарний, темнота ти моя маленька…

Отак, проговоривши десь з годинку перше з бабцею Настунею, а потім з дідом Ігорком, розвеселіла Ляна спати не лягала - швиденько почимчикувала на кухні до мамусі.

-Ооо, буде падати дощ. - Зореслава визирнула у вікно. - Та де - на небі ні хмаринки.

-Мамочко, ти знаєш - жарти у вас з бабцею страшенно схожі. - вшпигнула Ляна маму. - Що у нас на обід?

-Ой, та тут до кольОру - до вибору, - мама розмахнула руками, - хочеш - котлети, хочеш - зрази, або є пляцок в холодильнику… Ще я тісто мішу на пироги з вишнями - одним словом, назначається свято кендюхів! - підморгнула Зірка (так Лянину маму часто кликали) і радісно всміхнулася. Але тоді уважно придивилася до доньки й невимушено спитала. - Чого ти так з хлопцями розійшлася? І де була Таня?

-Та ми… гм… - Ляна засмучено гмикнула і зробила відважну спробу усміхнутися. - Посварилися і…

-І ходите так, ніби вас обсіли всі світові проблеми. - закінчила Зоряна. - Ну, яка причина такої незапланованої оказії?

-Кхем, коли хочеш - слухай… - Ляна сподівалася вмістити все в 10-20 слів, але, так би мовити, не з нашою ситуацією і обсервацією… Тому розмова затяглася на 40 хвилин.

-Ого, то моя дівчинка виросла, - задумливо всміхнулася Роксолянина мама по завершенні дончиної історії, - то, каже, ти за час безневинного перебування в таборі двічі навіть поцілуватися встигла? - і Зірка лукаво примружила очі. - Нівроку-нівроку.

-Ой, мамочко… Та… Як ти вже зрозуміла… - Ляна думала, що б ще такого додати, але вирішила - сказаного й так досить. Вона була відвертою і це ніби звалило з її плечей тягар, та де - тягарище! Простіше довіритись людині, котра тебе любить, а ніж самому себе гризти.

 -Добре, збитошнице, мамі час робити свої справуньки. А тобі раджу піти до ко뺥ів і перепроситися з ними.

-З кими? - обурилася Ляна. - А хто ту воду скаламутив? Не я. А вибачатися кому? Мені! Логіка конкретна!

-От тому, що кожен з вас так думає, ви і примиритися не годні. - підсумувала Зірка і тицьнула Ляні під носа миску свіжозварених пирогів з вишеньками. - На, приїж своє горенько. - ніжно погладила донечку по голівці й стала коло крану випити горнятко води, уважно стежачи за дівчинкою.

-Ну, може бути. - пробурмотіла Роксоляна і закинула в ротика перший вареник. Далі рука сама потяглася до миски.

Ляна встала і, подякувавши та цьомкнувши мамусю у щоку, подалася до кімнати.

-Смааа-а-ачно, - муркнула вона, - от же ж. - беркицьнулася на ліжко і якось мимоволі поринула в сон.