Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

Вони винайняли з Антигоною квартиру біля підніжжя Лікавітосу[35]. Своє власне родинне вогнище. Він відчував, що звільнився від силувань, компромісів, почуття провини. Любов до Антигони міцнішала, він закохувався в неї з усе більшою пристрастю, яку лише міг дозволити його стриманий норов.

47

Те літо стало для Дукареліса точкою неповернення. І початком нового шляху. Смерч пронісся над його особистим і професійним життям, змінивши назавжди все. Спільне життя з Антигоною зразу почало складатися непросто, насамперед, через важке перенесення нею вагітності. Перші місяці він розгублено намагався підлаштувати свою поведінку під її несподівані спалахи дратівливості, що чергувалися з періодами смутку. Вона вибухала через найменшу дрібницю, але потроху він навчився стримувати себе й ковтати образи та її вибрики. Її нюх загострився настільки, що то їй відгонило кислим, то смерділо. Від усього тягнуло блювати. Її вивертало від запаху тютюну, яким тхнуло від його одягу. Зранку лише завдяки своєму нюху вона точна могла вказати, куди він забудькувато поклав зубну пасту. «Шкода, що я не ходжу на полювання» — намагався жартувати він. Потім їй почав дошкуляти його власний запах, який супроводжує кожного, лишаючись незримим слідом присутності, що певний мент висить у повітрі. Він уже практично не міг стримувати себе, аж коли йому до рук потрапила книжина про вагітність, де він прочитав, що така поведінка трапляється часто й вагітні жінки деколи гидують власними чоловіками.

День, коли народилася його донька, став для Дукареліса найщасливішим. Його обличчя почало сяяти якимсь особливим світлом. Близькі друзі, колеги й студенти стали помічати, що він світиться наче сонце та всміхається якоюсь дурнуватою посмішкою.

Малявка зростала прямо на його очах. Він подбав про те, щоб не пропустити жодну з важливих подій її життя, не спав, коли вона заходилася плачем, і брав її на руки, щоб заспокоїти, бачив, як вона вперше всміхнулася усмішкою янгола, коли сказала своє перше слово, зробила свій перший крок. Часто краєм ока він помічав, як вона зітхає в колисці, і пригадував слова своєї матері: «Ти часто зітхав немовлям»; бозна-чому, може, передчував, яке життя чекає на нього? Часто, коли він безтурботно сидів, його раптом проймав гострий переляк, починало тіпати від думки, чи не станеться чогось поганого з дитиною? Його розум починали штурмувати тисячі думок про можливі небезпеки, раптові смерті й немислимі нещасні випадки, які ставалися з дітьми. Одного разу він ледь не посивів, коли вона впала й забила колінце. Він схопив її на руки, притиснув і її червона кров залила його сорочку. Коли дитина нарешті заспокоїлася й побігла до мами, він невідривно дивився на плями крові, її крові, яка виникла з його. Потім він вагався, чи відмивати сорочку, чим розлютив Антигону, яка обізвала його навіженим і сказала, що така патологічна любов до добра не доведе.

Він хотів, щоб дочку назвали Евфросина, як його матір. Але Антигона тупнула ніжкою й заявила, що дитина зватиметься лише Ісмена. «Але ж наше життя — не суцільна трагедія!» — протестував Дукареліс і зрештою вони зійшлися на проміжному рішенні, давши дочці подвійне ім’я Ісмена-Евфросина. Такою була остаточна вимога Антигони, адже, ясна річ, ім’я його матері так і залишилося лише на папері у свідоцтві про народження. З двійняток залишилася зрештою лише Ісмена.

Через кілька місяців після першого дня народження дочки вони вирішили з’їздити в короткочасну відпустку, розслабитися, побути сам на сам та відновити емоційний зв’язок. Ісмену залишили сестрі Антигони, яка няньчилася з власними дітьми, і поїхали до Лондона. Дощило невблаганно й геть не по-літньому, тож вони були змушені більше частину часу провести в готелі. Вони бавилися, відпочивали, кохалися, аж доки в їхній номер не ввійшла покоївка в той саме момент, коли оголені вони лежали одне на одному. Здійнявся галас, тіла блискавично прикрилися простирадлом, покоївка затулила обличчя долонями, белькочучи: ««I’m sorry... I’m so sorry», і мерщій кинулася до дверей. Спочатку вони почували себе присоромлено й хотіли провалитися під землю, але згодом їх попустило, переміг здоровий глузд, якась невідома людина, побачена вперше і востаннє, навіть ніхто не встиг розгледіти обличчя одне одного. З часом цей інцидент викликав лише легку посмішку.

Отож щоразу, коли трохи розвиднювалося, вони користувалися нагодою виткнути носа з готелю, розім’яти ноги, злившися з натовпом на Оксфорд-стріт та Лестер-сквер. Вони відвідали Британський музей, Музей воскових фігур, ресторани, книгарні; Антигона купувала художні альбоми, а Дукареліс свої фахові видання — з типологіями, новими методами проведення розкопок і вивчення знахідок, усе таке. Антигона хотіла побачити на власні очі університет, у якому мала вчитися. Мрії все ще кружляли в її голові, але вони були недосяжні. Це була їхня перша спільна подорож і вони планували вже інші. Він хотів відвідати Китай, Японію, Перу, Анди, Вогняну Землю, вона — Арктику, Тасманію, полінезійські острови, а також кожен дикий і віддалений куточок планети. Він хотів побувати на Всесвітньому чемпіонаті з футболу, Олімпійських іграх, вона мріяла про новорічний концерт у Відні та виставу в Нью-Йорку, де Вуді Аллен гратиме на кларнеті.

Ці особливі моменти сімейного щастя накладалися й на успіхи Дукареліса в професійному житті, попри деякі інтриги та підніжки, які намагалися йому підставити дехто з колег. Його аудиторії ломилися від студентства, яке жадібно хапало кожне слово пана професора. Прізвисько Шерлок Голмс причепилося до нього з тієї експедиції на Куфонисі. В аудиторії час від часу з’являлися вдягнуті в усе чорне анархісти й ліворадикали, які вітали його кивком голови, і він кивав їм у відповідь. Він був новою зіркою кікладської археології. Чергу до нього на консультацію займали за кілька днів. Часто на прохання довколоуніверситетських організацій він читав лекції про розкопки та значення знахідок на Куфонисі. Статті про питання археології йому замовляли як преса для широкого загалу, так і спеціалізовані видання. Зарубіжні університети наперебій запрошували його почитати лекції з доісторичної археології Егеїди. Апогеєм усього стало обережне зондування двома політичними партіями лівого спектру питання, чи не хотів би він потрапити в їхні прохідні списки під час проведення наступних парламентських виборів. Попри те, що пропозиції надзвичайно лестила його честолюбству, він шанобливо відкинув їх, бо ж, бачите, хотів повністю присвятити себе археології. Колись... можливо... але зараз про це зайве думати навіть! Антигоні це не сподобалася, вона взялася його вмовляти, адже й сама мала не менше честолюбства. «А інші, що, кращі за тебе?» — емоційно