Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ти прекрасний, — від його слів я розтікаюся калюжкою по підлозі.

— Дякую, — все ж не можу не посміхнутися.

Поцілунки з ним ніколи не набридають. Вони як перший ковток води, коли сильно хочеш пити. Як перший шматочок улюбленого десерту, який тане на язиці. Як все прекрасне, що є в житті, що приносить відчуття тотального щастя. 

— Для мене ти чудовий, — його шепіт змушує шкіру вкритися приємними мурахами, — в окулярах чи без них, ти просто чудовий. 

— Я тебе…

Жар накриває мене з головою, і відчуття таке, наче я зараз зомлію. Якимось чином мій мозок вирішив, що саме після одного тижня відносин з кимось, треба неодмінно сказати ті три слова, про які знімають кіно. Щоки так горять, я впевнений, що вони просто бурякового кольору. Але Ернест або робить вигляд, що не зрозумів, що я хочу сказати або дійсно не зрозумів, не почув. І я дуже сподіваюся на другий варіант, бо не особливо хочеться в його очах стати дівчинкою-підлітком, яка поспішає хлопцеві сказати я тебе кохаю вже на другому побаченні. Ернест ніяк не видає своєї реакції, тому в мене буквально відразу включається режим авто накручування себе. Я так не хочу все зіпсувати. Але якщо процес вже не зупинити?

— Якщо тобі в лінзах зручніше, то ми можемо піти тут недалеко в оптику, — здається його настрій взагалі не змінився, — але як на мене, тобі дуже добре в окулярах.

— Дякую, — силкуюсь посміхнутися натурально, але серце до сих пір вискакує з грудей.

— Поснідаємо вдома чи кудись підемо? — в мене підгинаються коліна, бо Ернест так ніжно заправляє волосся мені за вухо.

Вирішуємо поснідати в якійсь кафешці, куди Оксана мене ще не встигла затягнути. Такий приємний простий заклад, в якому стоїть запах свіжо звареної кави та сосисок, які подають на сніданок. Вибираємо столик на вулиці, бо сонце сьогодні не палить так нещадно. Воно взагалі сховалося за хмарами, не висовуючись навіть на хвилинку, щоб нагадати, що зараз літо. Але повітря чисте, якщо його можна таким назвати у великому місті з незліченною кількістю автівок. Воно огортає приємною прохолодою, навіть викликає легкі мурашки по шкірі. 

На кожному дерев’яному столику, пофарбованому сірою фарбою, наліплена наклейка з QR-кодом, де можна знайти меню. 

— Вау, це так прикольно! — в мене майже дитячий захват від таких високих технологій.

— Ти ще такого не бачив? — питання задане звичайним тоном трохи гальмує мене, бо дуже не хочеться, щоб про мене подумали, як про якогось селюка. Знаю, що це не про Ернеста. Але все одно трохи ніяковію. 

— Що порекомендуєш? — переводжу тему.

— О, тут все смачне, — блондин повертає свій телефон до мене, сам дивлячись на екран догори дригом. — Мені подобається сніданковий набір Британський, під восьмим номером. До нього ще кава, чай або сік. 

— А Французький? — обережно торкаюсь екрана телефону, щоб прогорнути вниз. 

— Він більш солодкий, але теж смачний. Хочеш його?

Пізніше офіціант в блакитному фартусі приносить наше замовлення. У Ернеста на великій тарілці:  тости, сосиски, квасоля в томаті, салат та два смажених яйця. А в мене невеликий кошик зі шматочками різного хлібу, а також свіжий круасан. Він так смачно пахне вершковим маслом. А на тарілочці поряд варене яйце, квадратик масла, загорнутий в напівпрозорий папір, салат та кілька шматочків сиру. Офіціант ще подає мені кілька таких крихітних баночок, в яких полуничний джем, мед та молочний розтоплений шоколад. Дві великі чашки з кавою — моя чорна, а у Ернеста з пухкою пінкою молока — пахнуть так приємно, що мій живіт зрадливо бурчить від голоду. 

— Смачного, — Ернест посміхаєтся мені.

І кілька хвилин по тому чутно тільки, як дзвенять прибори о тарілки. Їжа й справді дуже смачна, гаряча та ароматна. Такий сніданок чудово б підійшов для якогось французького фільму, де головні герої сидять в живописному місці, а на фоні грає приємна музика. Насправді, на хвилину я відчув себе персонажем такого фільму. Музика долітає зсередини закладу через відчинені двері. Мелодія змішується з гудінням кавомашини та тихим гомоном людей. Якщо чесно, саме такі сніданки я собі уявляю, коли перед сном мрію про краще життя. І це так дивно — не просто мріяти про це, а насправді переживати, бути в своїй фантазії, яка в одну хвилину стає реальністю. Тому і сам не помічаю, що посміхаюся. 

— В тебе гарний настрій, — Ернест відволікає мене від думок.

— Просто смачно, — дивлюсь йому в очі, що переливаються через скло комп’ютерних окулярів, які він так і не зняв. Тому що обіцяв. 

Коли зі сніданком покінчено, а Ернест запалює сигарету, атмосфера здається ще більш затишною. Відчуваю, як хлопець торкається мене під столом носком кеда. Ледь помітно проводить по литці, при цьому з посмішкою дивиться мені в очі.

— Що? — питає, наче не знає в чому справа.

— Нічого, — знову відчуваю, як палають щоки.

— До речі, в тебе є плани на післязавтра?

— Поки що не було, а що?

— Хочу провідати бабусю за містом, туди їхати годинку потягом. Хочу тобі запропонувати поїхати зі мною, — ці слова викликають в мене дивне, але приємне відчуття всередині. Наче, коли ти сильно промерз на вулиці, ти приходиш додому і стаєш під гарячий душ, дозволяєш парі огорнути себе від голови до кінчиків пальців.