Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Ксю:

Ти додому взагалі збираєшся, блудна дівка?

Джипсі на тебе образився

Гучний сигнал повідомлень будить мене, змушуючи перекотитися на живіт і взяти телефон в руку. Вже майже десята — я давно не спав так довго. Зараз це й справді схоже на відпустку, тому що це перший ранок, коли я відчуваю повне задоволення від свого життя. Добре, він не перший. Але кожен з них викликає в мене захват, бо я вже третій день підряд проводжу ночі в Ернеста вдома. Мені страшно навіть думати про це, адже боюся щось спаплюжити, і тоді казка швидко закінчиться. Схоже на те відчуття, коли на тебе лягає кішка. І якщо ти поворухнешся, то вона піде собі. Тому я намагаюся не робити зайвих рухів, щоб не злякати мого кота. Він так міцно притискає мене пухнастим щастям, що мені не хочеться, щоб це закінчувалось. 

Вже пройшло майже два тижні мого життя у великому місті. Можливо, я до сих пір в пошуках себе. Добре, не можливо, а так і є. Але одне я можу сказати точно — я по самісінькі вуха закоханий в Ернеста Стежку. Ліжко приємно пахне його парфумами, і я зариваюся носом в подушку, щоб вдихнути глибше. Я не вмію пафосно описувати аромати, але пахне так, як в хорошому магазині одягу. Коли заходиш туди і відчуваєш приємний, не різкий запах, який змушує почувати себе вартим того одягу, створює навколо тебе спеціальну атмосферу. І цей аромат Ернеста супроводжує мене всюди, тому що навіть мої речі пахнуть ним. 

— Ранок, соня, — помічаю його за столом разом з відкритим ноутбуком і чашкою, напевно, кави. Картинка розмита, бо я ввечері не зняв лінзи і очі тепер печуть. Але я наче вже вивчив його риси напам’ять.

Бляха. Він бачив, як я нюхаю його подушку. Подумає, що я якийсь фрік. 

— Привіт, — спираюся спиною на стіну, здригаючись від її прохолоди. — Ти вже працюєш?

— Ага, потрібно було терміново поглянути на аудит, — він куйовдить своє біле волосся, що навіть після сну виглядає, як тільки з салону. Навіть не хочу думати про своє гніздо на голові. — Треба було зробити це ще вчора, але я був зайнятий, — посміхається.

Щоки горять від сорому, тому що зайнятий він був вчора мною. Коли ми замовили суші, купили якогось вина та включили фільм. Але, чесно, я не пам’ятаю, що ми дивилися. Ми цілувалися вже на двадцятій хвилині. Погодьтеся, це набагато цікавіше. Впевнений, що на моїй шиї видно пару засосів. 

— Вибач, — я криво посміхаюся, — то я винуватий.

— Ти не винний, — Ернест тихо сміється і тягнеться по сигарету, — це моя сила волі підкачала, яка хотіла провести час з тобою, а не з роботою.

— Але в тебе не буде проблем? — тру око, розуміючи, що лінзи треба змінити прямо терміново, бо залишуся без очей. 

— Жодних, — блондин видихає дим до гори, закидуючи голову. — Я вже все зробив зранку, тому ніяких проблем.  Все добре? — він зсуває брови до носа, хмуриться. 

— Так-так, — зсовуюся з ліжка, — мушу тільки лінзи змінити, бо вчора заснув і забув.

Тільки, коли я йду до свого портфеля, до мене доходить, що я не маю з собою пари запасних лінз. Вони залишилися на столику вдома у Ксюші, бо я не планував йти так надовго, навіть не думав, що залишусь в Ернеста на майже три доби. Серце неприємно калатає в грудях, тому що мене тут ще ніхто не бачив в окулярах. Адже в них я…звичайний. Лінзи — це моя броня, мій костюм супергероя, який дозволяє бути впевненим у собі. А без них я безпорадне сліпе кошеня. Тільки батьки й Оксана бачили мене в окулярах, тому що вони — родина. Але Ернест…я не хочу здатись йому таким…окулярником, ботаніком, з якого всі сміються в школі. Цікаво, чи в когось була панічна атака через забуті лінзи? Якщо ні, то я перший. Хоча б в цьому. 

— Ернест, мені потрібно…додому. В сенсі до Оксани, бо я…

— Саш, все добре? — я навіть не помічаю, що він вже стоїть поруч. Тримає цигарку в тій руці, що далі від мене, а другою обережно торкається мого плеча. 

— Я лінзи забув, — чомусь мені так соромно це визнавати. 

— А окуляри? 

— Я рідко їх ношу не вдома, — відчуваю, як хвиля сорому заливає мене зсередини. 

— Ти що, соромишся мене? 

Ернест відходить від мене, і я розумію, що все — це кінець. Нікому не потрібен не впевнений в собі хлопець, який панікує через окуляри. Або можливо річ в самих окулярах, або…

— Глянь на мене, — Ернест повертається та змушує мене поглянути на себе. На його носі примостились окуляри в бежевій оправі. — В мене з зором все добре, але очі заморюються перед комп’ютером. Тому я інколи працюю в них. 

— Тобі пасує.

— Я впевнений, що тобі теж. Якщо ти боїшся, що перестанеш мені подобатись, то навіть не думай про це. Я теж можу ходити в окулярах.

Як одна людина може змусити закохатися в себе ще більше за одну секунду? Стягую кляті лінзи і виймаю футляр з окулярами зі свого рюкзака. Дужки звично лягають на вуха, а очі вже не печуть. Але я все-одно боюся підняти погляд на Ернеста. Він бере моє обличчя в обидві долоні й дивиться в очі. Його погляд завжди такий ніжно-пронизливий. Зараз його радужки кольору ранкового літнього неба, а не такі сині, як були вчора ввечері. Він сам, як літо. Якби у виставі потрібен був хтось на роль літа, то Ернест Стежка ідеально б пасував.