Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як і в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж — не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підхожий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж, ці скелі були з досить крихкого пісковина; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам’яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з допомогою вогню, з великими труднощами випалив у ній заглибину, подібно до того, як бразильські індійці роблять човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. Все це приладдя я заховав до майбутнього збору зерна, яке я твердо вирішив змолоти або, вірніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.

Мені треба було ще попрацювати над ситом або решетом, щоб просівати своє борошно від висівок та лушпиння, бо без цього не можна було пекти хліб. Завдання було важке, і я не знав, як взятись до його виконання. Для цього в мене не було ніякого матеріалу — ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини, щоб просівати через неї борошно. Тут я спинився на багато місяців і просто не знав, що робити. Від полотняної білизни в мене залишилось саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і вмів, то, все одно, у мене не було ні прядки, ні верстата. На кілька місяців справа припинилась, і я не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з перкалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи, їх вистачило мені на кілька років, а проте, як улаштувався я потім, буде сказано в своєму місці.

Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім, у мене зовсім не було дріжджів і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Збудувати піч було найважче. Проте я запобіг і цьому, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких — приблизно два фути у діаметрі і не більше ніж дев’ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли треба було пекти хліб, я дуже розпалив своє вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутними.

Коли дрова добре перегоріли на жар, я розгріб його по всьому вогнищі і дав полежати деякий час, доки воно не розпеклось. Тоді я згріб весь жар набік, поставив свій хліб, покрив його глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мій хліб спікся як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м’яса, їх не було чим начиняти.

Не слід дивуватись, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові; особливо, коли зважити, що в інтервалах мені треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні приладдя для того.

Проте, разом із збільшенням мого запасу зерна, у мене з’явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису; тому для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом одного року, щоб сіяти лише раз на рік. Виявилось, що сорок бушелів рису та ячменю було більше, ніж я міг спожити за рік; тому я вирішив сіяти й надалі стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, побачену мною з другого боку острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на континенті, як у кожній заселеній країні, я якось зміг би просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім утекти з цих країв.

Але я весь цей час зовсім не думав про небезпеку, що загрожувала мені в тих обставинах, і про те, що я міг потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви. Я не думав про те, що, потрапивши під їхню владу, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з’їдений. Бо я чув, що мешканці Караїбського берега[40] — канібали чи то людожери; а зважаючи на широту, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що прибивались туди, навіть коли їх бувало десятеро й двадцятеро вкупі. Я ж був один і майже — або й зовсім — беззахисний; усе це я мусив зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки. Я думав тільки про те, щоб добратись до того берега.

Тепер я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з його трикутним парусом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль. Але даремно було згадувати про них, і я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку