Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

вимагало від мене важкої і впертої праці, але іншого виходу не було. Проте я не надто довго порався з цим, бо мій час був точно розподілений, і я віддавав цій роботі лише кілька годин щодня. Я вирішив не витрачати зерна, доки не матиму його більше, і в мене залишилось ще шість місяців на те, щоб по змозі винайти та виготувати приладдя для перероблення зерна на хліб.

Проте спочатку треба було підготувати під засів просторішу ділянку землі, бо тепер у мене було стільки насіння, що я міг засіяти більше ніж акр[39]. Перше ніж зробити це, я витратив майже цілий тиждень, щоб змайструвати дерев’яну лопату, яка завдала мені стільки неприємностей, бо вона була важка і працювати нею було вдвоє тяжче. Але я переміг цю перешкоду й засіяв дві великі рівні ділянки землі, вибрані мною через те, що вони містились найближче до мого житла, і обгородив їх частоколом з того дерева, чиї гілки так легко приймались. Таким чином через рік у мене мав бути живопліт, що майже не потребував лагодження. Всі ці роботи відібрали в мене не менше трьох місяців, бо більша частина їх припала на дощову пору, коли я не міг виходити з дому. Під дощ, коли я мусив сидіти дома, я, відповідно до обставин, виконував інші потрібні роботи, а разом з цим розмовляв з своєю папугою, навчаючи її говорити. Скоро вона знала вже своє ім’я, а згодом навчилась досить голосно вимовляти його. «Попка» — було перше слово, яке я почув на цьому острові не від себе, а з чужих уст. Але, певна річ, це було для мене не роботою, а лише розвагою під час роботи; бо, як уже сказано, праці я мав дуже багато. Давно вже намагався я так чи інакше зробити собі череп’яний посуд, що був мені дуже потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. Однак, зважаючи на жаркий клімат, я не мав сумніву, що коли мені пощастить дістати гарної глини, я виліплю горщик, який висохне на сонці і так затвердне, що можна буде переносити його й зберігати в ньому всі сухі припаси, а також і ті, що потребують сухості. Такий посуд був насамперед потрібний для зерна, борошна та інших речей, що були тоді в мене на думці, і тому я вирішив зробити кілька якомога більших посудин, а саме — макітер, і переховувати в них зерно.

Читач, напевне, пожалкував би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив я глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м’яка і не витримувала власної ваги; скільки інших порепалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалось на дрібні шматки, як тільки я доторкнувся до них перед сушінням і після нього. Одне слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й почав робити, у мене вийшло дві непоказні посудини, яких аж ніяк не можна було назвати макітрами.

Проте, коли мої посудини добре висохли й затверділи від сонця, я обережно підняв їх одну по одній і поставив кожну у величезний кошик, щоб вони не могли розпастись; а порожняву між посудинами й кошиками я забив рисовою та ячною соломою. Щоб ці посудини не відсиріли, я призначив їх на сухе зерно, а згодом, коли зерно буде змелено, на борошно.

Хоч великі вироби з глини й вийшли в мене невдалими, проте дрібніший посуд — тарілки, круглі горщики, кухлі, миски тощо — був куди кращий: спека випалила їх і зробила досить міцними.

Але я все ще не досяг своєї головної мети. Мені потрібний був посуд, що не пропускав би води й витримав би вогонь, а саме цього я не міг добитись. Аж ось одного разу я розклав великий вогонь, щоб засмажити м’ясо. Коли воно було готове, я хотів погасити жаринки й знайшов між ними уламок розбитого череп’яного горщика, що випадково потрапив у вогонь. Він став твердий, як камінь, і червоний, як черепиця. Це відкриття приємно здивувало мене, і я сказав собі, що, коли черепок так добре затвердів від вогню, то, виходить, так само можна випалити на вогні й цілу посудину.

Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав ніякого уявлення про печі для випалювання, якими користуються гончарі; не вмів поливати посуд оловом, хоч у мене й знайшовся б для цього матеріал. Поставивши три великі череп’яні горщики й два чи три менші один в один, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. В міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки не побачив, що мої горщики прогартувались наскрізь, і жоден із них не тріснув. Коли вони зробились світло-червоними, я залишив їх у вогні годин з п’ять чи шість, але несподівано побачив, що один із них почав топитись, хоч і був цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшував вогонь, і червоний колір став менш яскравим. Я сидів коло них цілу ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже гарні череп’яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще. В числі їх був горщик, политий розтопленим піском.

Ясна річ, що після цієї спроби мені не бракувало вже череп’яного посуду, але мушу признатись, що на вигляд він був не дуже добірний. Це не здивує нікого, бо я робив його таким самим способом, як діти роблять паски з грязі, або як ліплять пироги жінки, що не вміють замісити тіста.

Гадаю, що жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий череп’яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води, поставити його знову на вогонь і зварити в ньому м’ясо. Усе вийшло гаразд. Я зварив собі із шматків козлятини дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.

Далі, мені треба було зробити кам’яну ступку, щоб молоти або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке