Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Коліна незвично тремтіли. Невже це воно? Те почуття, що охоплює, коли усі твої переконання так легко втоптують під ноги? Коли вони підстреленими птицями зриваються з небес і розбиваються об землю? Коли їх потрощені кораблі зі стогоном ідуть на дно під темним океаном дійсності?..

– Дівчинко! Та ти уся тремтиш! – схвильований вигук повернув до реальності. А жаль. Не встигла додивитись чудові картинки. Єдині залишки підбитого ідеалізму… – Невже змерзла?

«Якби ж!» – хотіла сказати, та старенька не змовкала ні на мить. Тільки встигла її роздивитись: подерта одежина, вицвілі кольори, припорошений фартух. Але борошно на ньому… якесь зовсім не біле.

– І не дивно: сама тільки вийшла, а вже продуло до кісток! От завжди так: ніби й вітру нема, ніби ледь дує – а пронизливий такий, наче шквал! – лепетала вона. – То що ж будеш тут мерзнути? Заходь загрієшся, – схопила за руку й втягнула до хатини.

Тільки щось мені від цього не покращало зовсім. Одразу почався новий припадок: «Куди винесли декорації?! Куди вони винесли?!» Голова виявила дивовижну здатність обертатись на 360°. Та скільки б вона не напружувалась, в хатині не було більше нічого: лише піч, лише лава і похилений стіл.

– Ось в нас тут якраз і хліб печеться… – хазяйновито забігала старенька.

«Хліб? – знову здригнулася я. – Із того чорного борошна, що на фартусі? Та ним же потруїтися можна!»

– Але буде ще нескоро, то пригостити не можу… Зате вогонь є, – махнула на піч, де розлігся дідок, – і вода є. Ти не хочеш пити?

У мене саме закінчилась вода, проте з певних міркувань я категорично не збиралась пити їхню воду. Але ввічливість не давала права відмовитись.

– Я була б дуже вдячна… – пробурмотіла я.

– «Була б дуже вдячна!» – перекривив старигань. – Ото нам радості з твоєї вдячності! Ото тепер будемо щасливі!

– Тихо, Мігелю! – прикрикнула жіночка. – Відчепись вже від неї!

Чесно кажучи, атмосфера була гнітюча. І дуже сильно штовхала піти. Але старенька ласкаво поглянула на мене й запросила сісти на лаву. Здавалося, скоро у лави відваляться всі ніжки, та я не змогла відмовитися.

– Ось тобі водичка, люба, – протягнула мені чашку. – Пригощайся, на здоров’я.

– Дуже дякую, – натягнуто всміхнулася я.

Хазяйка присіла на лаву поряд і допитливо мене розглядала.

– Ти тут сама? – запитала вона.

– Так, – закашлялась я, а потім враз додала: – Або ні. Я з Опалом.

– Хто такий Опал?

– Мій кінь.

Дідок на печі повернувся і виглянув у вікно.

– О, з нього багато м’яса було б, – пробурмотів він зловісно.

Я пополотніла. Мого Опала і на м’ясо?! Та в якому відчаї повинні бути ці люди, щоб уявити мого Опала у вигляді м’яса?!

Жіночка сердито на нього зиркнула і знову повернулась до мене:

– Що ж привело тебе саменьку… в супроводі лише коня… в таку далеку глушину? Ти з Андерталю?

– Так, я…

«Стоп-стоп-стоп, тримаємо конфіденційність, – схаменулася я. – Мінімум інформації з нашого боку, і максимум – від опитаних. Пора переходити до суті справи».

– Ви не підкажете, як краще дістатися до Селестії?

– До Селестії?! – скрикнула жіночка. – Дівчинко, там двадцять років війна не закінчується! Навіщо тобі туди?!

– Двадцять років війна не закінчується?! – скрикнула я.

– Дворянка істинна, модель класична, – буркнув старигань. – Перша взнає моду по куточках світу – і не знає, що діється під носом.

– А Ви… – заїкнулась я. – … не могли б мене просвітити?

– Могли б, – гаркнув старигань. – Та не хочу.

Жіночка тяжко зітхнула.

– Там зник безвісти наш син.

– О, вибачте! – спохватилась я. – Мені так шкода…

– «Шкода!» – знову перекривив старий. – Та нам від твого «шкода» ні холодно ні жарко!

– Не ходи туди, дівчинко, – жіночка доброзичливо подивилась мені в очі. – Там щодня зникають і гинуть люди, там померлих не ховають — їх ворони клюють. Сунешся туди — не подивляться, що дівчина і така юна… Там навіть випадково стріла зачепити може — і все: прощай, милий світе! Ах, колись Селестія була чудовим королівством… – здавалося, вона поринула у спогади. – Казали люди, що саме там щоранку народжується сонце і вже тоді зринає у небо… Та відколи короля Леандро так віроломно скинули з престолу, усе пішло шкереберть.

– Короля Леандро? – підскочила я. – Це король Селестії?

– Так, – дещо насторожено відповіла старенька.

«Леандро… – мрійливо затягнуло всередині. – Гарне ім’я! Якщо він такий, яким я його уявляю, то йому личитиме таке ім’я…»

– А як звали його дружину?

– Дружину? Ти про королеву Беніту?

«Королева Беніта… – я солодко замружила очі. – Неймовірне ім’я… Так приємно взнати імена своїх батьків… О, а якщо взнала уже запізно?!»