Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Таким чином, було вирішено, що забутою глушиною сеньйора Лефевр не цікавиться точно, тож там я і проводитиму опитування. А глушина в нас – у будь-якому напрямку від столиці!

З таким бадьорим настроєм ми й попрямували далі. І прямували, прямували, прямували… Кортіло заїхати якнайдалі, щоб не стріти жодного знайомого, тож просувались цілий день, оминаючи села, і вночі просувались також. Спати на Опалі для мене було не в новинку.

За половину наступного дня проминули ще кілька селищ – я все не визнавала їх «глушиною». Та врешті почалася зона, де на кілька миль довкола не видно було жодної живої душі. Тільки ліс шелестів зусібіч, і я навіть почала хвилюватись: «Отак заїдеш кудись – а там уже край світу!»

Та несподівано листяна завіса розступилась, у просвітку я помітила димок. Опал рвонув уперед, і зовсім скоро ми були посеред оброблюваного поля. За кількадесят метрів виднілась дерев’яна хатинка – маленька й одинока.

«Ну, все: глушина є, люди є – пора вивідувати інформацію!» – рішуче промайнуло в голові. А проте, відразу прокинулось вагання: «Оце люди собі спокійно обідають, наминають улюблений десерт, воркують закоханими голубками… а я вриваюсь і кричу "викладуйте усе про Селестію"?»

Мене охопила нерішучість. А мозок на додачу картинок підкинув: сімейний обід, сидять рядочком матуся, татусь і п’ятеро діточок – і кожен тримає в руках оголошення про мій розшук…

– Опале, а ти що думаєш? – спитала в жеребця.

Опал відповів: «Династія гордих буцефалів завжди іде на таран!» – і галопом поніс мене до хатини. Тож не встигла я обуритися від такого підступу, як була перед самим порогом.

Проводжаючи Опала багатообіцяльним поглядом, я наблизилась до дверей. За хвилину дихальних вправ легенько постукала й одразу відскочила на декілька кроків (так буде легше тікати, якщо мешканець з першого погляду зрозуміє, хто я, і почне переслідування).

Незабаром двері відчинились, і з них виглянув сивобородий дідок (я заспокоїлась: такий мене навряд чи дожене).

– Добридень! – привіталася жваво.

– Ага, – похмуро буркнув старий.

– Сподіваюсь, у Вас… – почала я завчену репліку, та так і застигла із роззявленим ротом.

«На що він хворіє?! Чому у нього просвічують кістки?! А в який бік зараз вітер?!» – вжахалася я.

– Це все? – поцікавився дідок.

Ступор продовжувався: «Що це за фасон?! Де він дістав такий одяг?! Андертальські дизайнери такого не роблять! Що це за доісторичне лахміття і латка на латці?! Це так модно ходити в глушині?!»

Тим часом із хатини долинув жіночий голос:

– Хто там, Мігелю?

– Дворянка якась, – обернувшись, буркнув він. – Багачка, – повернувся до мене похмуро.

– Багачка? – здивувалась я. – З чого Ви взяли?

– Певна річ, я – великий медіум, і прочитав твою душу! – гаркнув той. Щира злоба читалася в очах.

– А-а-а… – оторопіла я.

– А тепер послухай сюди, вискочко, – зашипів старий. – Якщо ти прийшла не для того, щоб засипати нас діамантами, то вимітайся звідси зараз же!

– П-перепрошую? – ледь не впала я.

– Зараз же! Щоб очі мої більше не бачили жодного із вашого проклятого кодла! І так вже відібрали останній сухар! Тепер хочете особисто навідуватись і глумитись?!

Мене осяяв моторошний здогад.

– То Ви… голодуєте?! – видихнула я.

– Ні, звісно ж! Нам вистачає по маковій зернині в добу! – гаркнув старий.

«Але це неможливо! – жахнулася я. – Неможливо, що вони голодують! В Кеталі не голодують! Тільки далекі заокеанські краї голодують! А ми – високорозвинене й освічене королівство, у нас всі живуть в достатку і злагоді… Це просто неможливо, що вони голодують! Навіщо він бреше?!»

– Ні-ні-ні, – я злякано замотала головою. – Ви не розумієте, Ви не можете голодувати!

Дідок виглядав так, ніби з хвилини на хвилину зарядить мені чимось по голові.

– Невже у Вас неврожай? – я озирнулась на поле. Веселі колоски тягнулись до сонця та похитувались від подихів вітру. Гіпотеза неправдоподібна. – Чи Вас… невже Вас пограбували?! – одразу сплинув образ Піта Аллена. – Проте, якщо Ви в біді, то Вам слід звернутись за допомогою до влади!

Від відповіді я здригнулась:

– Та якого дідька нам просити допомоги у причини всіх своїх бід?! – якось надламано вигукнув він.

Мені сперло подих: «Ні! Як?! Бреше! Дурить! Наша влада не така! Щира патріотка ніколи не подумає погано на короля!»

З-за плеча дідка виринула старенька жінка.

– Май совість, Мігелю! Чого розкричався? – шикнула вона. – Це дівча через тебе побіліло, як полотно! Хіба можна так людей лякати?

– Хіба багачі — люди? – огризнувся він і зник у хатині.

Яскраві картинки навалом закрутились перед очима. Ось шкільний підручник, соціальний склад населення. На портреті щире, відкрите лице найщасливішої людини на світі. Знизу підпис: «Кетальський селянин. Немає жодного, хто зміг би наблизитися до блаженства ближче. Адже земля – це наш дім, наша розрада, наша годівниця. А селяни до неї – найближче».