Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
***
Злата ще спала, видаючи свистячі звуки крізь щербинку між передніми зубами, коли я вислизнула з ліжка й навшпиньки дійшла до дверей. Годинник показував сім хвилин по шостій, тож я притулила вухо до дверей, прислухалася: у коридорі тихо. «Дарина або вже встала, або ще спить», подумала я й натисла на ручку. Та провернулася беззвучно, двері зачинилися теж без зайвих скрипів і рипінь.
Я кинула погляд на кімнату пані Горчук — чисто. Видихнула, крутнулася на п'ятах — і завмерла. Переді мною, постукуючи пальцем по закривленому ціпку, стояла мама Дарини — Галина.
Просто Галина, бо за згадування її по батькові всує сусідському вівчарю якось прилетіло по чолу.
Маленька, зморшкувата, завжди в хустці й з до того пронизливим поглядом темно-карих очей, що той душу помахом вій оголює, а час від часу ще й витрушує на загальні оглядини — бабуся в Горчуків ще та пройдоха. Ні, ну серйозно. Без зайвого драматизму кажу: пані Маріщук (звертання на «пані» нею допускається) — найексцентричніша зі знайомих мені бабусь.
— Доброго ранку, пані!.. — прохрипіла я й прочистила горло. — Пані Маріщук!
Моя бабуся спитала б, чи не захворіла я часом — Тимошева ж бабуся пирхнула:
— Єк уж одружує си з моїм онуком, то май совість звертати си до мене на ім'я!
— О, авжеж, пані… Галино! — машинально прикрила чоло я.
— Можна й «Галю», — всміхнулася жінка.
Вона обійняла мене рукою, у якій тримала ціпок. Той не торкався землі, поки Галина йшла зі мною (чи радше «вела мене») до вітальні. Однак хода її була жвавою й упевненою, як завжди. Вона ще й стегнами примудрялася вихляти: граційно й без хрускоту — таким не кожна двадцятирічна похизується!
Раніше в мене були підозри, що той ціпок їй геть не потрібен, але тепер і сумніву не лишилось — це просто частина образу поважної пані Ма… Галини. Просто Галини.
— Ну, починай! — Вона вмостилася за столом у їдальні, розправила плечі й указала мені на місце по праву руку від неї.
Я відсунула стілець, цікавлячись:
— Починати що?
Галина налила чаю в чашку переді мною. Запахло липою.
— Кажи, єк минули останнії годи? Чим займала си? Чом у нас не гостювала?
— Ну, я…
— Ти пий-пий! — помахала на мене чайною ложкою Галина й поклала собі до чашки скибку лимона. — Не хочу чути цей хрип, коли ти розповіси мині, єк ви із Тимком си любили.
Я зробила ковток і застигла, підібгавши губи.
— Не хвилюй си — мині мож! — підморгнула Галина.
І знову: моя бабуся тричі перехрестилася б, як отаке питати. А Галині шо звична традиційність, шо набожність старшого покоління — не притаманні.
— Я у твоєму віці тако гуляла — йой! — защебетала вона. — Одружувати си ни хтіла, та вже веремінна стала. Дєдьо мені ка, шо дітям тре родину мати, то я си одружила. Ади, за другого пшла! Кіко год пожєли, поге́птали си й розійшли си.
[Дєдьо — батько.
Ге́птати си — сваритися.]
— Угум.
— Думала, сім'ї збудувати не годна, то більше ся не вінчала. А післідь того дідо їхнього стріла.
Я усміхнулась, пригадуючи, як в дитинстві ми з дідом Богданом ліпили фортеці зі снігу, а після розставляли ними фігурки із кіндера-сюрприза й грали так, ніби це придворні, паничі, панянки й місцева живність.
— Його всі любили. — Я обхопила теплу чашку пальцями.
— Йо, — зморшки в кутиках очей Галини поглибшали. — А єк вин мене любив!..
Вона потисла плечима так, ніби в цю мить її хтось обійняв:
— Тіко видив — цілював!
Зі сходів донеслись веселі гукання «Ба!» і «Добре здоровє!». Скоро Галину на правду стиснули в обіймах. Захар і Павло почергово чмокнули її: хто в щоку, хто в потилицю.
— Мо-ой! — ностальгійна м'якість зникла з жіночого голосу. — Шо ви си причепили, наче я вмерла й знов до вас жива пришла!
Галина жартівливо відбилась від онуків ліктями.
— Рада бачити вас, Галю! — процвірінькала Єва, на що Галина задоволено примружила очі.
— Маєте неперевершений вигляд! — лестив їй Андрій.
— Як завжди, — підтакнула Наталя, сонно кліпаючи очима.
Вона пройшлася пальцями по й без того ідеально рівному чубчику, заправила за вуха короткі прядки й схрестила руки на грудях. На ній були штани з утепленням і гольф із високим горлом. Єва також стукотіла чашками вбрана й причепурена.
Одна я сиділа не вмита, не причесана, ще й у нічній сорочці в рожеву квіточку…
Я саме натягувала її до колін, коли поруч зі мною дзеленькнула таця. Захар роздавав чашки, пускаючи їх по столу, наче шайбочки для аєрогокею.
З огляду на це, добре, що тарілками займалась Єва.
Павло з Андрієм носили з кухні розігріті страви, що лишилися з вечора, а Наталя мляво ступала за Євою й тицяла до кожної тарілки столове приладдя.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.