Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

Злата ще спала, видаючи свистячі звуки крізь щербинку між передніми зубами, коли я вислизнула з ліжка й навшпиньки дійшла до дверей. Годинник показував сім хвилин по шостій, тож я притулила вухо до дверей, прислухалася: у коридорі тихо. «Дарина або вже встала, або ще спить», подумала я й натисла на ручку. Та провернулася беззвучно, двері зачинилися теж без зайвих скрипів і рипінь.

Я кинула погляд на кімнату пані Горчук — чисто. Видихнула, крутнулася на п'ятах — і завмерла. Переді мною, постукуючи пальцем по закривленому ціпку, стояла мама Дарини — Галина.

Просто Галина, бо за згадування її по батькові всує сусідському вівчарю якось прилетіло по чолу.

Маленька, зморшкувата, завжди в хустці й з до того пронизливим поглядом темно-карих очей, що той душу помахом вій оголює, а час від часу ще й витрушує на загальні оглядини — бабуся в Горчуків ще та пройдоха. Ні, ну серйозно. Без зайвого драматизму кажу: пані Маріщук (звертання на «пані» нею допускається) — найексцентричніша зі знайомих мені бабусь.

— Доброго ранку, пані!.. — прохрипіла я й прочистила горло. — Пані Маріщук!

Моя бабуся спитала б, чи не захворіла я часом — Тимошева ж бабуся пирхнула:

— Єк уж одружує си з моїм онуком, то май совість звертати си до мене на ім'я!

— О, авжеж, пані… Галино! — машинально прикрила чоло я.

— Можна й «Галю», — всміхнулася жінка.

Вона обійняла мене рукою, у якій тримала ціпок. Той не торкався землі, поки Галина йшла зі мною (чи радше «вела мене») до вітальні. Однак хода її була жвавою й упевненою, як завжди. Вона ще й стегнами примудрялася вихляти: граційно й без хрускоту — таким не кожна двадцятирічна похизується!

Раніше в мене були підозри, що той ціпок їй геть не потрібен, але тепер і сумніву не лишилось — це просто частина образу поважної пані Ма… Галини. Просто Галини.

— Ну, починай! — Вона вмостилася за столом у їдальні, розправила плечі й указала мені на місце по праву руку від неї.

Я відсунула стілець, цікавлячись:

— Починати що?

Галина налила чаю в чашку переді мною. Запахло липою.

— Кажи, єк минули останнії годи? Чим займала си? Чом у нас не гостювала?

— Ну, я…

— Ти пий-пий! — помахала на мене чайною ложкою Галина й поклала собі до чашки скибку лимона. — Не хочу чути цей хрип, коли ти розповіси мині, єк ви із Тимком си любили.

Я зробила ковток і застигла, підібгавши губи.

— Не хвилюй си — мині мож! — підморгнула Галина.

І знову: моя бабуся тричі перехрестилася б, як отаке питати. А Галині шо звична традиційність, шо набожність старшого покоління — не притаманні.

— Я у твоєму віці тако гуляла — йой! — защебетала вона. — Одружувати си ни хтіла, та вже веремінна стала. Дєдьо мені ка, шо дітям тре родину мати, то я си одружила. Ади, за другого пшла! Кіко год пожєли, поге́птали си й розійшли си.

[Дєдьо — батько.

Ге́птати си — сваритися.]

— Угум.

— Думала, сім'ї збудувати не годна, то більше ся не вінчала. А післідь того дідо їхнього стріла.

Я усміхнулась, пригадуючи, як в дитинстві ми з дідом Богданом ліпили фортеці зі снігу, а після розставляли ними фігурки із кіндера-сюрприза й грали так, ніби це придворні, паничі, панянки й місцева живність.

— Його всі любили. — Я обхопила теплу чашку пальцями.

— Йо, — зморшки в кутиках очей Галини поглибшали. — А єк вин мене любив!..

Вона потисла плечима так, ніби в цю мить її хтось обійняв:

— Тіко видив — цілював!

Зі сходів донеслись веселі гукання «Ба!» і «Добре здоровє!». Скоро Галину на правду стиснули в обіймах. Захар і Павло почергово чмокнули її: хто в щоку, хто в потилицю.

— Мо-ой! — ностальгійна м'якість зникла з жіночого голосу. — Шо ви си причепили, наче я вмерла й знов до вас жива пришла!

Галина жартівливо відбилась від онуків ліктями.

— Рада бачити вас, Галю! — процвірінькала Єва, на що Галина задоволено примружила очі.

— Маєте неперевершений вигляд! — лестив їй Андрій.

— Як завжди, — підтакнула Наталя, сонно кліпаючи очима.

Вона пройшлася пальцями по й без того ідеально рівному чубчику, заправила за вуха короткі прядки й схрестила руки на грудях. На ній були штани з утепленням і гольф із високим горлом. Єва також стукотіла чашками вбрана й причепурена.

Одна я сиділа не вмита, не причесана, ще й у нічній сорочці в рожеву квіточку…

Я саме натягувала її до колін, коли поруч зі мною дзеленькнула таця. Захар роздавав чашки, пускаючи їх по столу, наче шайбочки для аєрогокею.

З огляду на це, добре, що тарілками займалась Єва.

Павло з Андрієм носили з кухні розігріті страви, що лишилися з вечора, а Наталя мляво ступала за Євою й тицяла до кожної тарілки столове приладдя.