Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

До кімнати увійшла Елізабет. Марко змовк. Не хотілося ото при ній про ті жахіття. На таці, що Ліза ледве втримувала у руках, у полив’яній макітрі — гора вареників із сиром, з пишними фальданками по краю — такі завжди ліпила Маркова мама, от і Лізу навчила. Политі пахучим розтопленим маслом вареники із сиром, полумисок зі сметаною та ще вареники з тушкованою капустою, перемащені золотавими шкварками…

Швед підхопився допомогти дружині. Ліза нарешті всілася біля них, від порання на кухні аж зарум’янилася.

— Ви мені подобаєтеся, містере Коновалець, — мовила, усміхнувшись, ломаною українською. — У нас нечасто в гостях українці бувають. Отакі щирі, заради яких хотілося б мені смаколики Маркової батьківщини готувати. Хіба Маркові батьки раніше… Тепер більше ми до них. А вам ми завжди раді!

Коновалець підняв свого келиха.

— Дякую, господине, на доброму слові. Ну, за зустріч, Марку, Лізо…

— За зустріч!

За таким щедрим столом негоже було повертатися до старих наболілих тем чи обговорювати справи. Не хотілося псувати чудову вечерю. Якийсь час лише дзенькали виделки та ножі об тарілки. Бо поки Ліза готувала, а Марко з Коновальцем розмовляли — усі зголодніли.

— А дитятко ж ваше де, Лізо?

— З нянечкою, — відповіла та, — я навмисне попросила її, щоб зосталася трохи довше, допоки Маргарита спати не вкладеться, бо інакше ми не мали б спокою за столом, бавили б усі її по черзі.

— Щодо гостей-українців, Марку… — промовив Коновалець. — Прибився до нас дехто. Я ото був на святі запорожців у Парижі… зустрічався з нашим ясновельможним паном Габсбургом.

— З Василем? — перепитав Марко, бо коли велася мова про Габсбургів, то серед друзів мав знайомого з таким поважним прізвищем лише одного, Вильгельма, Василя Вишиваного.

Коновалець згідно хитнув головою.

— Його. Він мене і запросив на те дійство. А я не відмовлявся, хоч і не дуже міг їхати, та, скориставшись нагодою, отримав вихід на певні середовища у Парижі…

— Як там Василь? — поцікавився Марко. — Він у Лондоні давно не бував… А я — у Парижі. Тільки уривками за нього чую, живий, здоровий — то й слава Богу.

— Та як… — зітхнув Коновалець, — йому не з медом, звісно. Василь у нашому протистоянні розчарувався трохи, віддалився, зайнявся комерцією… Довелося його трохи розрухувати, нагадати про те, ким ми були з ним раніше, а то дивна й майже трагікомічна виходить картина: нащадок давнього королівського роду, позбавлений власного спадку, займається ріелторством та по Європі спродує маєтки своїх збанкрутілих родичів-аристократів.

Швед зітхнув. Картина і справді була трагікомічною, але він і сам нічим не кращий… З чим сам подався в еміграцію? З однією валізкою та нансенівським пашпортом?

— Як мені боляче то споглядати! — проказав Коновалець. — Чорти б ухопили тих більшовиків! Наче й не було нічого… Вишиваний — ріелтором у Парижі, Сашко Удовиченко — на шахтах в Альзасі… Головний отаман наш любий Петлюра — у сирій землі… Наче й не дрижали вороги від нашої міці ніколи…. Наче наснилися ті дні… Січові стрільці, чорні запорожці, третя Залізна дивізія Удовиченка… Україна від Сяну до Дону…

Але я веду до іншого. У Парижі, звернувшись до Василя, я прямо попросив допомоги. Сам розумієш… Там, де йому, Габсбургу, двері відчинені — мені зась. Він знає усі ті кола… і не тому, що Габсбург, а тому, що то усе його вчорашні товариші та однокурсники. Чи то через військову академію Віннер-Нойнштадт, де він навчався, чи з інших середовищ. Але тепер більшість тих людей — впливові європейські політики. Дядько твій Альбер у тому зі мною, Марку, теж погодився — через Вишиваного можна усе без нахрапу, природно та елегантно зробити… Як європейці люблять. Василь мене вислухав уважно і дух його збадьорився. Він з радістю погодився допомогти. А поміж тим розповів, що днями у паризькій майстерні нашого українського художника Миколи Глущенка познайомився з одним, як твоя Ліза каже, гостем-українцем. Звати того хлопа Павло Валюх, перебіжчик із Союзу. Колишній комсомолець, народним учителем працював, але розчарувався у совєцьких порядках і вирішив себе присвятити національному рухові. Висловив бажання повернутися назад в Україну і звідти піднімати нашу хвилю… Глущенко, знаючи, що Вишиваний до української справи приналежність має, звів Василя з тим Павлусем. Вони переговорили, і Валюх висловив палке бажання познайомитися з нашими членами ОУН та зокрема зі мною…

— Ви… Ви ж не зустрілися з ним, пане полковнику, отак одразу, без будь-якої перевірки та застереження? — обережно запитав Марко. — Добре б було, якби його батько Полоз пробив по своїх каналах… Змієнко має феноменальну пам’ять, мабуть, в голові усі картотеки тримає ще зі стамбульських часів.

— Я так і зробив, — відповів Коновалець, — першим ділом до Всеволода звернувся. Але людина, що вболіває за українську справу і готова нашу роботу виконувати там, у Союзі, безперечно вартує нашої уваги.

— І що Змієнко? — поцікавився Марко. Хоч інтуїтивно здогадувався, якою буде відповідь полковника, та усе ж не йняв віри, що полковник отак злегковажив.

— Наче ти Всеволода не знаєш… — гмикнув Коновалець. — Він природжений контррозвідник. Обережний, як завжди… Накопав мені купу інформації. Наш Павлусь, виявляється, спочатку намалювався серед української громади у Фінляндії у 1935-му. Знали його там під різними іменами, як-от Норберт, Вельмуд, Михась…

Марко спохмурнів.

— Батька Полоза, пане полковнику, знаю, і знаю, що обережність його не раз нам життя у Стамбулі та Варшаві рятувала… Норберт… Вельмуд… І що далі?

— Я усе те вислухав… Полозу подякував. А з Павлусем зустрілися деякі наші хлопці. Природньо, хтось його сприйняв, хтось, як Змієнко, сказав, що він якийсь каламутний… Тож я мусив і сам скласти про нього власну думку.

— І… Ви з ним бачилися?

— Так… уже не раз, — відповів Коновалець, — прекрасний хлопець. Інтелігентний, і характер має… Змієнко звик і на воду дмухати, усе ще мене застерігає від надмірної довіри до Валюха. Але знаєш, Марку, ми маємо усе ж людям довіряти. Ми побували з Павлом на могилі нашого отамана. Він зробив те, що мене вразило, зачепило за серце, за живе…

— Що ж він такого зробив?

— Дістав носовичок, — продовжував Коновалець, — узяв трохи землиці з могили Петлюри… Я здивувався, поцікавився — для чого це йому. А він каже: «Повезу в Україну, посадимо там в пам'ять Симона Васильовича дерево і будемо за ним доглядати…» І так мені, Марку, від того добре стало! Не знищили вони ще нас! Не знищили! Є ще українці, котрі своїх провідників, свою історію