Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Кілька годин переростають у безсонну ніч. Навіть не знаю, як так швидко сплинув час. Роботи дійсно багато, і я дуже хочу, щоб Артур виграв цей тендер. Шкода тільки, що його працівники з самого початку все зробили неправильно. Таке відчуття, наче навмисне. Ну не можуть люди, які працюють у цій сфері, не побачити, що план поганий. Не знаю, чи варто говорити про свої підозри Артуру, але, з іншого боку, він має знати, чого чекати далі. 

Відриваюсь від ноута в той момент, коли шлунок скручує від голоду. За вікном світає, а я протираю очі, які сильно печуть, і розумію, що роботу практично зроблено. 

Вимикаю ноут і йду на кухню. Треба випити кави й з'їсти чогось, а то так і свідомість можна втратити від голоду. Тетяна Павлівна вже на своєму робочому місці. Готує щось і відмахується від цуцика, який намагається розірвати її капці своїми зубами. 

– Ой, а що він тут робить? – присідаю – і цуценя біжить до мене, смішно махаючи хвостом. Беру його на руки та сідаю за стіл. 

– Його Давид приніс. Сказав, що більше не потерпить його поруч. Здається, він прогриз якийсь провід і зробив свою справу в кутку, –  стишує голос жінка. 

– Ти такий шибеник? – тріпаю його за вухом. – Треба, щоб Давид поїхав у місто і купив тобі корм та все необхідне. Щось вчора ми про це не подумали.

– Так він уже з'їв кілька шматочків ковбаси, – заявляє Тетяна Павлівна. – Але ти маєш рацію, миски та корм йому потрібні. 

Поки Тетяна Павлівна годує мене сніданком, песик бігає біля моїх ніг. Поснідавши, йду у вітальню, щоб розвісити кульки. Скоро прокинеться Надя, а у мене ще нічого не готово. Тільки цуценя бігає під ногами й більше заважає, ніж допомагає. 

Вирішую повісити трохи кульок на карниз і підсовую до вікна крісло. Стаю на нього, і заледве вдається прив'язати кульку. Та коли збираюсь спуститись, перед очима все розпливається, і я просто… лечу кудись. 

Подумки вже уявляю, як зустрінусь з підлогою, але цього не відбувається. Розплющую очі та розумію, що мене спіймав Артур… 

– Наскільки я розумію, ти цієї ночі не спала, – похмуро мене розглядає. 

– Правильно розумієш, – киваю. Чесно кажучи, мені дуже подобається перебувати на руках в Артура. Тримаюсь пальцями за його плечі й не можу відвести погляду від очей. – Зате я все зробила.

– Що, все? – дивується.

– Ну… трохи перепланувала будівлю і всередині змінила план. Поглянеш потім, – кажу. 

– Обов'язково, – Артур усміхається і нахиляється до мене, щоб поцілувати, але різко завмирає в той момент, коли ми обоє чуємо голос Наді.

– А що тут… Ой, собачка! – вона одразу ж забуває про нас і біжить до цуценяти. Підхоплює його на руки й мало не плаче від щастя. 

– Здається, з подарунком ми вгадали, – кажу. – Можеш мене відпустити?

– Думаєш, варто? Тобі треба відпочити, – Артур уважно мене розглядає, а мені подобається те, як він за мене хвилюється. Це дуже приємно. 

Артур таки відпускає, але тільки тому, що Надя починає бігати за цуциком по вітальні та голосно сміятися. 

– Дякую тобі, татку! Я тебе дуже люблю! – вона обіймає Артура за талію, тому що далі не дістає, а він присідає навшпиньки й дає їй можливість обійняти себе за шию. Артур також обіймає доньку, і збоку це виглядає шалено мило. 

– Я тебе також, маленька! – відповідає і відпускає її. – Вітаю з днем народження!

Надя одразу ж біжить до мене, і її обійми здаються мені найкращим, що тільки може бути. 

– Я також тебе вітаю! – кажу. – Ти так рано прокинулася, що я не встигла кульки розвісити. 

– Нічого страшного, – говорить Артур. – Ми допоможемо. Правда, імениннице? 

– Звісно! – впевнено відповідає Надя. 

В результаті Артур надуває кульки, а ми з Надею їх розвішуємо по вітальні. Коли закінчуємо з цим, дівчинка біжить снідати у компанії тата, а я прямую в душ. Треба привести себе до ладу, а то почуваюсь абсолютно втомленою і розбитою. 

Коли ж повертаюсь у кімнату, збираюся одягнути сукню і навіть зробити макіяж. Все ж таки сьогодні свято, але ліжко так і манить прилягти на нього, що я і роблю. 

Обіцяю собі полежати кілька хвилин і вставати, а в результаті просто засинаю, мало зважаючи на те, що сьогодні у моєї дівчинки день народження. 

Прокидаюсь різко і не розумію, де перебуваю. Сідаю і намагаюсь пригладити волосся. Сонце високо в небі, отже, я не проспала весь день. Це вже тішить. Швидко одягаю сукню, роблю легкий макіяж і залишаю кімнату. 

Артура з Надею знаходжу на задньому дворі. Поки дівчинка бігає за цуценям, Артур сидить у кріслі й з усмішкою спостерігає за нею. Коли він помічає мене, повільно розглядає з голови до ніг. 

– Я заснула. Пробач, – кажу, сівши у крісло поруч з ним.

– Це не страшно. Ти ж усю ніч працювала, – Артур так прискіпливо мене розглядає, що ніяково стає. Від його погляду мурашки бігають тілом, і якби ми були лише удвох…

– Катю, ти чого так довго?! – кричить Надя і, підхопивши на руки цуценя, біжить до нас. – А ми з татом обрали йому ім'я! Сказати яке?