Читати книгу - "Тринадцята казка"

Саме Еммеліна й помітила першою, як під’їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.

Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся міс Барроу не можна було назвати ані світлим, ані темним; колір обличчя був так само невизначений, а саме обличчя позбавлене будь-якого виразу. Однак ми все одно на неї витріщалися — витріщалися, аж доки очі не заболіли. Кожна часточка її обличчя наче світилася. Світився її одяг та волосся. Світився навіть її багаж. Від гувернантки йшло якесь сяйво — як від електричної лампочки. Щось робило її несхожою на інших. І ми не мали ані найменшого уявлення, що саме.

Утім, пізніше все з’ясувалося.

Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.

Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.

Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.

Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…

О шостій Хазяйка знову покликала нас:

— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!

Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.

Згодом до нас долинули звуки, які свідчили, що домашні збираються спати. Кроки на сходах, потім голос Хазяйки:

— Сподіваюся, вам буде зручно, пані.

І відповідь гувернантки — судячи з голосу, людини вихованої, але рішучої:

— Безумовно, місіс Дюн. Дякую вам за турботу.

— А як же дівчата, міс Барроу?..

— Не варто непокоїтися, місіс Дюн. Із ними все буде гаразд. Добраніч.

Почулося обережне човгання Хазяйки по східцях, а потім усе стихло.

Настала ніч, і всі в будинку поснули. Усі, окрім нас. Спроби бабці привчити нас до того, що вночі слід спати, зазнали поразки, так само як і решта її спроб привчити нас хоч до чого-небудь. Темряви ми не боялися. Постоявши біля дверей виховательки і так нічого й не почувши, окрім тихенького шарудіння миші під долівкою, ми спустилися вниз, до комори.

Але що це? Двері до комори не відчинялися! Нікóли доти комори не замикали, а тут… Сумніву не було: двері замкнено, а шпарину нещодавно змащено.

Тупо кліпаючи очима, Еммеліна стала терпляче чекати, коли ж двері якимось дивом відчиняться. Вона аніскільки не сумнівалася, що за якусь хвилину зможе поживитися і хлібом, і маслом, і варенням.

Спокійно! Без паніки. Кишеня бабусиного фартуха! Саме там можна знайти ключ від комори. У фартухові завжди лежало кільце заіржавілих ключів від дверних, буфетних та навісних замків з усього будинку. Трохи часу на пошуки — і потрібний ключ неодмінно знайдеться.

Але кишеня фартуха виявилася порожньою.

Еммеліна нервово засопла: вона нарешті збагнула, що з’явилася несподівана перешкода.

Ми починали розуміти ту загрозу, якою стане для нас міс Барроу. Але нехай не думає, що в неї все так легко вийде. Ми знаємо, що робити. Урешті-решт, у кожній сусідській хаті завжди можна чимось підхарчитися.

Ручка кухонних дверей провернулася й зупинилася, дійшовши до упору. Ми її і смикали, і обертали, але двері все одно не відчинялися. Ясна річ — вони ж були замкнені на навісний замок.

Розбите вікно у вітальні було обшите дошками, а вікно у їдальні надійно захищене віконницями. Залишався останній шанс: вибратися надвір через залу, відчинивши подвійні парадні двері. До них ми й вирушили. Еммеліна отетеріло пленталася ззаду, ніяк не розуміючи, чому це вона й досі не змогла напхати свого животика харчами. І до чого взагалі уся ця незрозуміла катавасія з дверима і замками?..

Місячний промінь, підсинений кольоровою шибкою, чітко освітлював масивні важучі засуви. Їх змастили і засунули в пази у верхній, недосяжній для нас, частині дверей.

Ми потрапили в пастку.

Еммеліна подала голос.

— Ням-ням! — сказала сестра.

Вона зголодніла.

А коли Еммеліна почувалася голодною, то її неодмінно треба було нагодувати.

Просто сказати, та непросто зробити. Ми потрапили у скрутне становище. Тямущістю Еммеліна не вирізнялася, але зрештою й до її бідолашної голівки дійшло, що їжі сьогодні вона не побачить. В очах її з’явився вираз безмежного здивування й образи. Вона розтулила рота й заскиглила.

Це її скигління знеслося сходами догори, звернуло ліворуч у коридор, злетіло ще одним сходовим маршем і прослизнуло попід дверима спальні виховательки.

Невдовзі до рюмсання додався ще один звук. Це було не човгання ніг підсліпуватої Хазяйки, а чіткі, як метроном, кроки Естер Барроу. Лунали вони переконливо й розмірено: тук, тук, тук! Сходами вниз, потім коридором, потім знову вниз, до галереї.

Я встигла заховатися у складках довгих цупких штор за мить до появи гувернантки. Година була вже опівнічна. Естер стояла нагорі сходового маршу: невеличка, міцно збита фігура на сильних ногах, не худа, але й не повна; спокійний, рішучий вираз обличчя. Охайно зачесана, у туго затягнутому на пасок халаті, вона мала такий вигляд, наче спала навсидячки, тримаючи спину рівно і з нетерпінням чекаючи, коли ж настане ранок. Її тонке волосся було прилизане до голови. Я розгляділа опецькувате обличчя та короткий товстий ніс. Словом, жінкою Естер Барроу була, м’яко кажучи, непоказною, але її незугарна зовнішність не відштовхувала, а навпаки, як не дивно, вабила.

Еммеліна стояла унизу біля сходів; ще мить тому вона скиглила від голоду, але узрівши Естер у всій красі, вмить заспокоїлася, припинила рюмсання і витріщилася на гувернантку