Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

Крихітний незмінний центр її мислення: милостиві боги, зараз я облизуватиму їм руки. 

Вона знову приклала голову біля гвинта. 

— …ну ось, юначе. Ви знову за своє! Топити кораблі? Мені в голові не вкладається, як таке взагалі може комусь спасти на думку! 

Імена. Деякі з цих голосів мали… імена. 

Їй було дедалі важче думати. Так на неї срібло діяло. Та якщо вона зупиниться, то може забути, як починати. 

Вона втупилась у металевий гвинт. Металевий гвинт із гострими краями. 

Крихітна людська часточка її розуму сердилася на вовчий розум, намагаючись донести йому, що він має робити. 

Було вже за північ. 

Дозорець впав на коліна перед Ахмедом-71-годиною і затремтів. 

— Я знаю, що я бачив, валі, — він застогнав. — Інші теж це бачили! Позаду корабля щось виросло і стало нас переслідувати! Монстр! 

Ахмед глянув на капітана, який стенув плечима. 

— Хто його зна, що там на дні моря лежить, валі? 

— Його подих! — заскімлив матрос. — Він як заревів, вдаривши в ніздрі смородом тисячі вбиралень! А тоді заговорив! 

— Невже? — мовив Ахмед. — Це вже дивно. І що він сказав? 

— Я не зрозумів! — У чоловіка зморщилося лице, коли він спробував зібрати до купи незнайомі звуки. — Звучало як… — він ковтнув слину і повів далі. — О боги, та майте стримання, сержанте! 

Ахмед витріщився на нього. 

— І що, на вашу думку, це означає? — запитав він. 

— Я не знаю, валі! 

— Не частий гість в Анк-Морпорку? 

— Ні, валі! 

— Тоді повертайтесь на свій пост. 

Чоловік вивалився із приміщення. 

— Ми втрачаємо швидкість, валі, — повідомив капітан. 

— Може, монстр вчепився за кіль? 

— Добре вам жартувати, мій пане. Але хтозна, що там нова земля розворушила? 

— Я сам подивлюся, — сказав Ахмед-71-година. 

Він попрямував у хвіст корабля. Темні води плюскотіли, залишаючи по краю хвиль фосфоресцентне світіння. 

Він довго дивився. Неуважні люди довго не живуть у пустелі, де тінь у місячному світлі може бути лише тінню або кимось, хто так і норовить допомогти вам швидше потрапити в Рай. Чимало таких підступних тіней траплялося д’реґам на їхньому шляху. 

Не д’реґи придумали собі це назвисько, хоч тепер із гордістю його носили. Це слово означало ворог. Для всіх. Або один для одного, якщо інших не було поблизу. 

Коли він зосереджувався, то йому здавалося, що за кораблем, ярдів так за сто, в самому низу видно темнішу тінь. Хвилі заломлювались там, де не мали заломлюватись. Скидалося на те, що за кораблем женеться риф. 

Ну-ну… 

Ахмед-71-година не був забобонним. Він був передбобонним, через що опинився в меншості. Він не вірив у речі, в які інші вірили, хоч вони й не були правдою. Натомість він вірив у те, що було правдою, але в що більше ніхто не вірив. Таких передбобонів є чимало, від «Воно швидше загоїться, якщо перестанеш шкрябати» і аж до «Іноді так буває». 

Цієї миті він схилявся до думки, що морських чудовиськ не існує, особливо якщо ті розмовляють анк-морпоркською, але він таки вірив, що в світі є ще багато всього, про що він не знає. 

Ген вдалині було видно корабельні вогні. Не схоже, що він наближався. 

А це вже куди більше хвилювало. 

В темряві Ахмед-71-година потягнувся рукою за плече і вхопився за руків’я шаблі. 

Над ним на вітрі поскрипував грот. 

Сержант Колон знав, що настала найнебезпечніша мить у його кар’єрі. 

Йому нічого не залишалося. В нього більше не було варіантів. 

— Е… а якщо я покладу цю У, і цю И, і цю К, і А, і ще Т, і И, — сказав він, а по його рожевих щоках аж юшив піт, — і тоді я можу використати цю Н, і вийде «уникати». Е… і в мене виходить, е… як ти звеш ці блакитні квадратики, Леоне? 

— «Бали літери потроюються», — відповів Леонард із Квірму. 

— Так тримати, сержанте, — похвалив його лорд Ветінарі. — Схоже, ви вибиваєтесь у лідери. 

— Е… схоже, що так, сер, — пискнув сержант Колон. 

— Однак я ще можу викласти свої Н, Е і В, Д, А, Т, Н, И, Й, — Патрицій вів далі, — що в такому випадку приводить мене на квадратик «Бали слова потроюються», і я, схоже, виграю. 

Сержант Колон із полегшенням обм’якнув у кріслі. 

— Першокласна гра, Леонарде, — мовив Ветінарі. — Як, ти казав, вона називається? 

— Я називаю її «Гра, де треба будувати слова з перемішаних літер», мій лорде. 

— А. Ясно. Вочевидь. Чудово. 

— Хм, я тоже заробив три бали, — пробубнів Ноббі. — І нормальні були слова, шо вам не сподобалось. 

— Певен, панове не хочуть знати такі слова, — суворо відрубав Колон. 

— Я мав би десять балів за те Х. 

Леонард підняв очі. 

— Дивно. Схоже, ми зупинились… 

Він потягнувся рукою до люка і відчинив його. Вологе нічне повітря хлинуло всередину, і десь поблизу почулись голоси, що гучно відлунювали — як завжди відлунюють голоси, які чути в морі. 

— Варварська хапонська говірка, — мовив Колон. — Про що вони там цвенькають? 

— «Який верблюжий небіж розітнув снасті?», — мовив лорд Ветінарі, навіть не звівши очей. — «Не лише снасті, поглянь на це вітрило — ану допоможи мені…» 

— Я не знав, що ви розмовляєте хапонською, мій лорде. 

— В жодному разі, — заперечив лорд Ветінарі. 

— Але ж ви… 

— Ні, — спокійно мовив Ветінарі. 

— А… гаразд… 

— Де ми, Леонарде? 

— Ну, е, всі мої зоряні карти застаріли, звісно, але якщо ви зачекаєте до сходу сонця, бо я тут винайшов прилад, який визначає розташування за сонцем, а також змайстрував більш-менш точний годинник… 

— Де ми зараз, Леонарде? 

— Е… десь посередині Округлого моря, підозрюю. 

— Посередині? 

— Десь так. Послухайте, якщо я зможу виміряти швидкість вітру… 

— Виходить, Лешп десь поблизу? 

— А, так, мені слід… 

— Добре. Від’єднайтесь від цієї розвалюхи, поки ми ще під покровом ночі, а вранці я хочу побачити землю, яка принесла стільки клопотів. А тим часом пропоную усім трохи подрімати. 

Сержант Колон мало поспав. Частково тому, що він кілька разів будився через пиляння і грюкання, що долинали з носа Човна, і частково через те, що вода безупинно крапала йому на голову, але здебільшого через те, що це тимчасове затишшя змусило його задуматись над ситуацією, в якій він опинився. 

Іноді, прокидаючись, він бачив Патриція, згорбленого над Леонардовими малюнками — кістлявий силует у світлі свічки, який читав і щось занотовував… 

Він перебував пліч-о-пліч із чоловіком, якого навіть Гільдія найманців побоювалась, і ще одним, який не спатиме всю ніч, але винайде будильник, щоб розбудив його вранці, і ще одним чолов’ягою, який в житті свідомо не міняв спіднє. 

А ще він був у відкритому морі. 

Він пробував подивитись на це з іншого боку. Через що він найбільше ненавидів човни? Через те, що вони тонуть, так? Але тут ця функція була вбудована з самого початку. До того ж не видно, як хвилі то здіймаються, то опускаються, бо вони вже над тобою. 

Воно все логічно. Тільки не дуже втішно. 

Прокинувшись одної миті, він почув ледь чутні голоси, що долинали з іншого кінця судна. 

— …не до кінця розумію, мій лорде. Чому вони? 

— Вони роблять те, що їм кажуть, і вірять в те, що чують, їм бракує клепок, щоб ставити запитання,