Читати книгу - "Сердечна терапія"

— Ой, та навіщо ж ви стільки?! — запротестувала хвора.

— Бачу, вам Олександра домашнього привезла, а я заскочила до супермаркету, правда, не знаю, що вам можна, вибачте, не з дому їду, — в цю мить вона багатозначно зиркнула на Яну, і в тої вже не залишалося сумніву, що справа помсти перейшла з теоретичної площини у практичну.

Було помітно, що Антоніна навіть готова була про це говорити, якби не Олександра поруч. Звісно, хіба та з її провінційним вихованням та підходом до життя зможе зрозуміти смерч почуттів, що охопив зрілу жінку, під ногами якої хитнувся світ?!

«Що ж, говоритимемо на загальні теми», — подумала вона і почала розпитувати про операцію, про лікарів та прогнози щодо виписки.

— Якщо хочете, ми дамо кип’ятильник, заваріть чаю! — запропонувала літня жінка, яка доглядала за хворою в ряду навпроти.

— Будеш чай, Яночко? — спитала Олександра і, не чекаючи відповіді, рушила до доброї сусідки, а потім взяла у неї ж літрову банку і пішла в куток палати до умивальника набирати воду.

Яна, несподівано залишившись віч-на-віч із Антоніною, воліла б зараз втратити свідомість, заснути, провалитися крізь матрац і сітчасте ліжко на підлогу. Що завгодно, аби не почуватися підлою зрадницею перед людиною, що довірила їй свою таємницю. Але при тому вона бачила трансформацію в своїй «пацієнтці», і не сказати, що та виглядала гірше, ніж за минулих зустрічей: в очах пашів вогонь, жінка явно була в тонусі, хоч і схвильована. Видно було, що їй потрібно виговоритися, але присутність Олександри, сам антураж цієї звичайної клініки та чужі люди навколо не давали такої можливості.

Жінки перемовлялися про те, про се, підгодовували Яну, а коли та взялася за чай, Шурочка глянула на круглий залізний годинник на стіні і почала збиратися. Раптом із її дорожньої сумки випала додолу й розкрилася коробка, всередині якої Яна побачила милі серцю речі — намистини, бісер у пакетиках, голки, ножиці, тасьму, різнокольорові нитки.

— О! Бачу, ти прихопила собі розвагу з дому? — зраділа Яна.

— Та взяла дещо, хоч і не маю часу тут за роботою.

Олександра почала збирати все до коробки, і в її руці опинилася дивна річ, розміром у півдолоні: насичених кольорів бісер, нашитий на випуклу текстильну основу, являв собою брошку у вигляді казкового лева з гривою, лапами та широкою усмішкою. Яна зацікавлено подивилася і простягнула відкриту долоню. Майстриня поклала на неї звіра і збентежено дивилася на реакцію спеціаліста. Антоніна теж нахилилася над виробом. Щось він їй нагадував — соковитість кольорів, казковість форми були подібними до дитячих малюнків чи робіт художників-примітивістів.

— Марія Приймаченко?! — раптом здивовано перевела погляд на подругу Яна. — Звір?!

— Та щось подібне вбачалося, коли робила. Надихнулася передачею про неї, невже схоже? — сама здивувалася Олександра.

— Колоритно! Супер! А я ще її запрошувала заходити повчитися! — звернулася вона до Антоніни, на мить забувши про свої складні внутрішні стосунки з «пацієнткою», котра про них іще не здогадувалася.

Антоніна теж взяла на долоню лева, покрутила його, зазирнула на охайно зроблену спідню сторону, ніби зважила в руці і приклала до грудей. Вона вдягалася інакше за стилем, її елегантне вбрання більш стриманих кольорів було далеким від народного примітивізму, але на бежевому тонкому светрі лев заграв яскравою червоно-помаранчево-зеленою плямою, й Антоніні це сподобалося. Їй взагалі останнім часом хотілося змін — яскравих кольорів, гучної музики, швидкої їзди...

— Я б купила таке! — несподівано звернулася вона до Олександри. — Назначте ціну!

Молода жінка вкрай розгубилася, зиркнула на Яну, а потім запустила руку в свою коробку і витягла звідти ще дві подібні брошки. Одна являла собою такого ж лева, але виконаного вже в блакитно-синьо-червоних тонах, а друга — весняну салатово-зелену птаху з яскравими намистинами очей та тоненькими лапками і пальчиками з видовженого стеклярусу. Витягла і розклала їх на простирадлі Яниного ліжка. Жінки глянули на брошки, а потім здивовано перезирнулися між собою. Ззаду підійшла літня жінка, яка два дні опікувалася Яною.

— Гарні, — промовила вона, — а можна, я доньці покажу? Таню, глянь, тут такі красиві штуки принесли!

Олександра від несподіванки зашарілася і сиділа зовсім розгублена.

— Стійте! Слухайте-но! Це ж просто шанс! Моя приятелька тримає салон — шиють вечірні та святкові сукні, роблять біжутерію, мають крутих клієнтів. У неї вакансія, саме шукає майстриню зі смаком та з руками! Я поговорю з нею. Якби ви ще дали показати ці роботи... Не знаю, що вона там платить, але вже точно не гірше вам буде, ніж на базарі, хоч у теплі! — Антоніна аж сама зраділа такому збігу: і Кірі допоможе з майстринею, і Олександра б якось по-людськи влаштувалася. — А ви шити вмієте?

— Так, — кивнула здивована таким перебігом подій жінка, — я добре шию, а брошки — то так, жартома зробила, душа просила чогось яскравого, я не спеціаліст, то так, швидше хобі... Я не знаю, чи зможу в салоні...

— Та не гарячкуйте! Я ще не гарантую, що мою знайому це зацікавить, але чому б не спитати? Саме вчора вона скаржилася, що втратила майстриню, — промовила Антоніна, все ще розглядаючи брошки і прикладаючи їх по черзі до грудей.

— Ну, Шурочко, якщо тебе візьмуть, маєш подарувати Антоніні брошку за посередництво! — засміялася Яна і злякано схопилася за живіт, де різко заболіло від напруження.

— Подарую! Звісно, подарую! — запевнила Олександра. — А ти не дуже смикайся, лягай, бо ми тебе вже втомили.

Раптом задзвонив Янин мобільний, вона взяла слухавку з тумбочки, глянула на екран, потім схвильовано на одну і другу гостю й відбила дзвінок, не відповівши.

«Ого! У Яни знову секрети!» — подумала Олександра, пригадавши дивні передноворічні дзвінки приятельці від якогось чоловіка, з котрим та домовлялася про зустріч.

А Антоніна, теж зрозумівши, що йдеться про особисте, перевела погляд у нічне зимове завіконня. Час було прощатися і повертатися додому до Ігоря, повертатися і думати, що ж робити з цим життям далі: з таємним романом чоловіка, з її власними любощами з Романом, від спогадів про сьогоднішні обійми та поцілунки якого досі палало тіло. Так горіла вона хіба що тоді, у