Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Восени 1945 року ворог почав стягати військо на Лемківщину, творити нові і зміцнювати дотеперішні станиці та посилювати свою діяльність по наших селах.

Серед населення щораз частіше говорилося, що Польща готується виселити українських селян з їх прадідівської Лемківщини кудись далеко, правдоподібно до СРСР. Частина населення, головно збаламучена русофільством, ще 1944 року виїхала добровільно на схід. На їх господарства червона Польща прислала своїх колоністів — мазурів та виселенців з Галичини.

Чутки про виселювання українського населення скоро стали дійсністю. Польські збройні сили і НКВД почали нападати на поодинокі села (головно недалеко Сянока) та насильно вивозити людей. Ці акції провадились в найбрутальніший спосіб, приблизно за такою схемою: військо кількома наворотами нападало на село, грабувало і било селян та насилувало жінок. А щоб нагнати ще більше страху, поляки вбивали в селі кільканадцять чоловіків і жінок та залишали їх на видних місцях. Коли в селі вже не було нічого, ані коней, ані худоби, ані возів, а в хатах навіть глиняного посуду, тоді приходив наказ, щоб за п'ятнадцять хвилин усі були готові до виїзду. Хто не встигав, того силою витягали або й в'язали і виносили на вози. Це все відбувалося в супроводі побоїв. Найупертіших, що не хотіли лишати своїх хат, вбивали.

Збірні пункти були в Сяноці і Риманові. Там "сортували" — одних замикали до в'язниць, а інших відправляли на схід.

Польські колоністи діставали зброю й творили допомогові відділи міліції ОРМО1. Ці банди розправлялися з селянами ще жорстокіше, ніж військо. Вони волочилися по селах, грабували і вбивали. Наших людей, які ще жили по селах, вони не пускали до міста на закупи, а тих, що їм вдалося непомітно просмикнутися, в поворотній дорозі грабували, били і замикали до в'язниць. Декого роздягали догола, без різниці чоловік чи жінка, і так пускали додому.

Селяни приходили до нас і розповідали про ці знущання. Наша сотня дістала наказ перевести кілька відплатних акцій в селах колоністів — Новосільці, Довге і Писарівка.

Одного вечора наша сотня стрінулася з сотнею Хріна і ще кількома боївками. Ми довго маршували лісами і полями, а потім поділилися на бойові групи. Нашій чоті Корпа доручено тримати заставу від сторони Сянока. Ми залягли на чистому полі — місце не найкраще, але в темряві важко було знайти відповідніше. Ми мали з собою чотири кулемети і кілька пачок амуніції.

Точно о першій годині ночі злетіла вгору зелена ракета — знак, що акція починається. Відразу після того почали спалахувати вогні. Спершу лише то тут, то там, а згодом злилися в одну велику пожежу. Повітрям потряс сильний зрив. Це вилетів у повітря будинок залізничої зупинки.

Завдання виконав рій Ославця. Щоб схопити стійкового при станції, кілька стрільців зайшли ззаду, а сам Ославець пішов прямо на нього. Коли поляк запитав про кличку, Ославець, вдаючи п'яного відповів:

— На холєре ці гасло, цо нє познаєш мнє?

Стійковий націлився стріляти, але в той же момент хтось із стрільців вхопив його ззаду. Решта пішла гладко. Одні вскочили всередину і роззброїли міліціонерів, інші в підвалі заложили міни.

Детонація зриву заалярмувала поляків по селах. Почалася стрілянина, що незабаром перейшла в справжній бій. Полякам на допомогу поспішила застава з Сяноку, але не встигла вона показатися на дорозі, як ми сипнули по ній вогнем. З їх групи лише декому вдалося втекти, більшість згинула. Незабаром небо перетяла червона ракета — це був умовлений знак відступу.

Над ранок наші сотні були вже в селі Волиця. Була неділя. Люди, йдучи до церкви, дякували нам за відплату полякам. Тут ми простояли цілий день. Розвідки принесли вістку, що під час нашої акції згинуло понад триста ворожих вояків, не кажучи про велике число поранених.

Незабаром після акції на Новосілки та інші села ми знищили польське "летунство", що складалося з трьох літаків радянського виробу "кукурудзяників", як їх усі називали. Вони часто кружляли понад лісами та селами, і тоді нам треба було гасити вогні і ховатися від них. Літаки ті бомб не скидали, але, помітивши нас, обстрілювали або скидали гранати. Це нас дуже дратувало і ми постановили за всяку ціну їх знищити.

І от одного разу, коли наш рій переходив Хрещатою, "кукурудзяники" вперто кружляли над лісами. Наш кулеметник Вихор виліз на сухий стовбур зі своїм МҐ 42 і причіпивши мірничий приціл, націлився в літака. Але літак пролетів. Ми засміялися, але Вихор не здавався. Сидів на стовбурі і чекав. І дочекався. Літак надлетів. Вихор сипнув коротку серію з кулемета і ... літак закрутився, втратив рівновагу, зробив півколо та полетів додолу. В подібний спосіб інші сотні збили ще два літаки. Так перестала існувати польська "повітряна сила" на наших теренах.

Наші сотні єдналися лише для деяких акцій, а поза тим кожна мала свій терен дії. І так, наша сотня обняла опіку над селами Токарня, Воля Петрова, Камінне, Карликів, Полонна, Прибишів, Вислок Великий, Репедь, Куляшне, Щавне, Явірник, Чистогорб і Файчиська. Їх українське населення було свідоме і добре зорганізоване. Навколо було багато лісів.

Сотня Хріна оперувала біля Сяноку, Ліська, Загір'я — в селах Ратнавиця, Небощани, Вільхова, Дудинці, Побідно, Надоляни, Новотанець, Нагоряни та інших з мішаним населенням. Ці села були багаті, але перебувати в них було небезпечно.

Сотні Мирона, Кармелюка і Бора зайняли села від Райського до Балигорода і всі села "трикутника" аж до сіл Сянки, Соколики, Бинькова. Цей терен був бідніший на харчі ніж наш, але ліси були майже непрохідні. Ми доставляли їм харчі з наших околиць.

У всьому терені діяння УПА розвинувся свого роду промисел. Створено майстерні направи і перерібки зброї, миловарство, продуковано бандажі і деякі санітарні приладдя, не кажучи вже про відзнаки з тризубом тощо.

Хоча ворог кинув великі сили проти наших відділів, то розбити нас не було легко. Він мусів вести важкі бої з нашими сотнями з великими втратами в людях та зброї, не зважаючи