Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Тої миті ми зауважили, що пірати рушили від човна навсібіч — і в ліс, і понад берегом.

— Ну, Пітере, — мовив урочисто Джек, — ти повинен зважитись, а то нам доведеться загинути разом з тобою.

— Джеку, друже мій милий, — вигукнув Пітер і аж сполотнів. — Залиш мене: навряд чи вони вважатимуть за потрібне вбити мене. А ви з Релфом мерщій пірнайте в печеру.

— Цього ти від мене не діждешся, — відповів спокійно Джек і схопив грубого кийка. — Ну, Релфе, готуймося зустріти драпіжників, їхнє гасло: «Нема пощади». Якщо нам пощастить здолати тих, що прямують сюди, то, може, ми сховаємося на деякий час у лісі.

— Їх п'ятеро, — мовив я. — Справа безнадійна.

— То гайда в печеру, — вигукнув Пітер, стенувшися й гарячково хапаючи Джека за руку. — Пірнаймо! Я готовий.

Не дуже вправні плавці добре знають, який жах охоплює у воді від самої думки, що хтось потягне тебе в глибину хай навіть на кілька секунд, — той інстинктивний мимовільний страх зовсім не боягузтво. І вони зрозуміють, як тяжко було Пітерові зважитись на те, щоб його потягли на десять футів у глиб, а потім проштовхнули крізь вузький колодязь у темну, як льох, печеру. Але він не мав вибору. Пірати вже нас угледіли. Ще мить, і вони будуть біля скелі.

Ми з Джеком схопили Пітера за руки.

— Дивись мені, не пручайся, — сказав Джек, — а то ми загинули.

Пітер і словом не озвався, але, побачивши на його сполотнілому обличчі затятий вираз і зауваживши, як напружилися його м'язи, ми переконалися, що він до всього готовий. Коли пірати підбігли до підніжжя скелі, яка, на мить сховала нас від їхніх очей, ми нахилилися над урвищем і плигнули стрімголов у море. Пітер тримався по-геройському. Він плив поміж нас слухняно, наче колода, тож ми втрапили в тунель і сягнули печери швидше, аніж будь-коли досі.

Вистромивши з води голову. Пітер вдихнув повітря на повні груди, а за хвилину ми вже стояли на твердому і почувалися в безпеці. Джек подався розшукувати трута й смолоскипа, що лежали в печері. Небавом він знайшов їх і, засвітивши світло, відкрив зачудованому Пітерові дива підземної схованки. Але ми надто змокли, щоб гайнувати час на розглядини. Ми одразу ж поскидали свій одяг і добре його викрутили. По тому ми стали підраховувати свої запаси харчів, бо, як доречно зауважив Джек, хтозна, скільки пірати думали сидіти на острові.

— Може, їм спаде на думку тут оселитися, — сказав Пітер, — і ми будемо живцем поховані в цьому підземеллі.

— Чи не здається тобі, Пітере, що ми швидше будемо живцем потоплені? — усміхнувся, Джек. — Але це все бридня. Ті мерзотники довго на березі не лишаються. Їхній дім — море, отож будь певен, вони завіються звідси через день або два щонайбільше.

Ми почали готуватися до нічлігу. Навідуючись у підводну печеру, ми з Джеком приносили кокосові горіхи та інші плоди, а також сувої кокосового шмаття; частково задля розваги, а частково передчуваючи, що, може, нам випаде ховатися тут від дикунів. Нам і не снилося, що заженуть нас сюди білі дикуни, можливо, земляки наші. Кокосові горіхи, а також ямси збереглися добре, але хлібні плоди погнили. Сувої також лежали на місці, і, розгорнувши їх, ми переконалися, що матимемо добру постіль; а це було важливо, бо долівка виявилася вогкою. Зібравши все докупи, ми послалися, примістили посередині смолоскип і повечеряли. Зала до бенкетів була незвичайна, і мимоволі ми звернули увагу на холодні жаскі стіни та чорний колодязь побіч себе, на щільну темряву, що причаїлася в глибині печери, і сумовитий дзвін крапель, які падали через довгі проміжки часу зі стелі в тиху воду, і разючий контраст між тим усім та ліжком і стравою, що, разом з нашими обличчями, були осяяні густо-червоним полум'ям смолоскипа.

Довго ми сиділи за вечерею, розмовляючи притишено, аби не чути моторошної луни під склепінням. Зрештою тьмяне світло, яке просякало крізь колодязь, зблякло, попереджуючи, що вже настала ніч і час спочивати. Отож ми погасили смолоскип та полягали спати.

Прокинувшись, ми довгенько не могли второпати, де опинилися, а потім почали гадати, чи рано ще, чи вже пізно. Слабеньке світло свідчило, що настав день, але яка саме година, того ми не знали й не відали. Отож Джек запропонував, що він випірне на розвідини.

— Е ні, Джеку, — відмовив я. — За останні дні ти наробився по саму зав'язку. Спочивай собі та гляди Пітера, а я погляну, що там надумалися пірати. Я пильнуватиму, щоб вони мене не помітили, і скоро вернуся.

— Гаразд, Релфе, — сказав Пітер. — Іди, коли на те твоя воля, але не затримуйся. Раджу тобі однак убратися, бо я хочу, щоб ти нарвав свіжих кокосів, а видиратися на пальми без одягу принаймні незручно.

— Пірати напевне стежать за всією околицею, — озвався Джек, — тож, прошу тебе, майся на бачності.

— Не бійся, — сказав я. — До побачення.

— До побачення, — відповіли мої друзі, їхні слова ще лунали в моїх вухах, коли я стрибнув у воду і через кілька секунд виринув на свіже повітря. Я силкувався пливти зовсім нечутно і навіть дихав якомога тихіше, тримаючись під скелею. Але як нікого не зауважив поблизу, то виліз з води і видерся помалу на скелю, звідки було видно увесь берег. Навкруги жодного пірата, навіть їхній човен щезнув безслідно. Гадаючи, що, може, вони поховалися, я не зважився зійти зі скелі. Мені спало на думку подивитися на море, і, на своє диво, я побачив піратську шхуну, що пливла геть — майже на самісінькому обрії! Я скрикнув з радощів і зопалу хотів був пірнути назад у печеру, щоб повідомити товаришам добру новину. Проте стримався і побіг на самісінький вершечок скелі переконатися, що той корабель справді піратська шхуна. Вдивлявся я в нього довго й пильно і врешті, заспокоєно зітхнувши, сказав уголос:

— Атож, то таки він. Принаймні цього разу негідники вшилися таки з порожніми руками.

— Чи ти ба, який упевнений! — озвався поряд басовитий голос, і тієї ж миті важка рука схопила мене за плече, стиснувши його, наче