Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Через годину каное розтануло вдалині, а ми ще довго сиділи зажурені й міркували про дивовижні події останніх днів.

Велемудрі й глибоко моральні роздуми про таємниці життя. — Вітрило. — Несподівана яса. — Смерть чорного кота. — Підводна втеча. — Необачний вчинок і жахливі наслідки

Життя — чудернацька сполука. Пітер порівнював його з аптекою, але зазначав, що в житті сполучається і добре й лихе, а в аптеці зібрана тільки всіляка гидота. Що довше я про це міркую, то більше мене вражає дивовижна мішанина добра і зла, яка існує не лише в земних явищах, а і в душах людських. На нашому ж таки Кораловому острові ми зажили усякого добра. А проте буряної ночі ми побачили, що можемо втеряти те добро враз і назавжди — а інші, нещасливіші за нас люди, таки й справді їх утеряли.

Ми бачили розкішні плодові дерева, що їхнє віття колихав теплий вологий вітрець, соковиті трави, які буяли під живодайним промінням південного сонця; а наступного дня бачили, як ті самі прекрасні дерева й рослини лежали долі, повиривані з корінням, потрощені й понівечені гурганом. Багато місяців ми жили в такому чудовому краї, що часто думали, чи він би Адамові та Єві не видався кращим за рай земний; а тоді побачили, як мирний супокій нашого раю нагло порушили люті дикуни, як білий пісок залився кров'ю і вкрився мертвим трупом; а проте ми пересвідчилися, що людожери ті виявляли ознаки добросердої вдачі.

По тому, як бідолашні дикуни нас залишили, ми часто заводили про них довгі розмови, і я помітив, що Пітер наш дуже змінився. Жартував він так само невимушено, але набагато рідше, і якщо не з мови його, то з поведінки знати було, що він споважнів, наче за кілька день постаршав на цілих два роки, здавалося нам з Джеком. Та я й не дивувався, пригадуючи, які жахливі події довелося нам пережити. Тижнів декілька ми ніяк не могли прогнати важкої задуми, але з часом до нас почав вертатися добрий гумор, і ми пригадували дикунів, наче якийсь страшний сон.

Одного дня ми розважалися у водяному саду перед тим, як піти порибалити: Пітер-бо так часто постачав нас свининою, що нам вона остогидла, і ми схотіли переміни. Пітер засмагав на прискалкові, а ми лазили внизу між брилами. Аж ось я підвів голову й побачив, що Пітер знетямлено витанцьовує і махає нам руками; отож я штовхнув Джека і негайно скочив на ноги.

— Вітрило! Вітрило! Подивися-но, Релфе. Он воно, Джеку, на обрії, якраз над протокою до лагуни! — закричав Пітер, коли ми видряпалися на скелю.

— Бачу вітрило, і шхуну бачу! — мовив Джек і мерщій почав убиратися.

Серця наші аж зателенькали з тої новини: ми ж бо ні хвилини не сумнівалися, що коли шхуна пристане до берега, капітан її з дорогою душею візьме нас і доправить до якого-небудь цивілізованого острова, де ми знайдемо корабель, що прямує до Англії чи якоїсь іншої європейської країни. Думка про рідний край ущерть затопила мою душу, і хоч як я полюбив Кораловий острів і наш курінь, що так довго правив нам за домівку, але тої миті я залишив би їх, анітрохи не жалкуючи. Охоплені радісними сподіваннями, поспішили ми до найвищої скелі, що стриміла біля нашого житла, і стали чекати корабля: ми ж бо спостерегли, що він прямує до острова під свіжим бризом.

Менше як за годину корабель підплив до рифів, повернув проти вітру й переставив марселі, щоб озирнути берег. Зауваживши те й боячись, що вони нас не помітять, ми втрьох почали махати клаптями кокосової тканини і скоро на превелику свою радість побачили, як матроси спускають човна і сновигають по палубі, лаштуючись, очевидячки, висісти на берег. Раптом на форпіку підняли прапор, з борту шхуни бухнула невеличка хмарка білого диму, і, перш ніж ми второпали, що до чого, крізь кущі пролетіла гарматна куля, зрізала дорогою кілька кокосових пальм і, вдарившися за кілька ярдів нижче від нас об скелю, розскочилася на дрібненькі скалки.

Ми жахнулися, як побачили, що прапор на шхуні чорний, з черепом та схрещеними кістками. Ми ззирнулися спантеличено, і з уст наших водночас зірвалося слово «пірати».

— Що робити? — скрикнув Пітер, коли ми спостерегли, як від борту шхуни відпливла шлюпка й помчала крізь протоку між рифами. — Якщо вони заберуть нас із острова, то або кинуть задля розваги в море, або примусять стати піратами.

Не відповідаючи, я глянув на Джека: він-бо єдиний міг вирятувати нас із цієї скрути. Джек стояв, схрестивши руки і опустивши додолу стурбований погляд.

— У нас залишається єдиний вихід, — сказав він, сумно позирнувши на Пітера. — Може, нам і не слід до нього вдаватися. Якщо ці мерзотники прагнуть захопити нас у полон, вони обнишпорять увесь острів. Ну ж бо, гайда за мною.

І Джек щодуху побіг у ліс, ведучи нас кружними стежками до Водограйної скелі. Там він спинився й, обережно підступивши до краю, озирнув берег. Ми стали поряд з ним і побачили, що човен, повний озброєних піратів, саме сягнув берега. За мить пірати висіли з човна і рушили до нашого куреня.

Минула хвилина, і вони побігли назад до човна. Один, схопивши бідолашного кота за хвіст, крутив ним над головою. Сягнувши берега, він пошпурив його далеко в море і приєднався до своїх товаришів, що, за всіма ознаками, поспішно радили раду.

— Бачите, що нас чекає, — гірко мовив Джек. — Людині, яка задля розваги мордує нещасну тварину, ніщо не завадить убити свого ж таки брата. Отож, хлопці, нам лишається одне — тікати в Діамантову печеру.

— В Діамантову печеру! — вигукнув Пітер. — Ну, то я не маю жодної надії на рятунок, бо не здатний пірнути, якби навіть усі тихоокеанські пірати гналися за мною слідом.

— Покладися на нас, Пітере, — мовив я. — Ми тобі