Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

стояв усередині печери — величезної яйчастої камери, темної, холодної, залитої примарним світлом і сповненої рухомих тіней. Печера мала дірчасті й шорсткі на дотик стіни і, — як відзначив із дедалі більшою панікою хлопець, — не мала жодного виходу, крім тісного тунелю, який привів його сюди.

— Борони мене, Небо, — пробуркотів він, чуючи, як спазма перехоплює йому горло.

Те, що напало на Маріс, хоч би чим воно було, мабуть, зачаїлося десь тут, у пітьмі. І видивлялося, дослухалося, чигало на нього.

— Спо… спокійно, — підбадьорював себе хлопець. Однак серце, здавалося, от-от розірветься. Як можна лишатися спокійним у цьому моторошному місці? Все тут наповнювало його страхом…

А потім він почув оті таємничі звуки: лиховісне вологе форкання та сопіння. Звук долинав із густої гнітючої пітьми, звідкись ісправа. Серце Квінтові завмерло. По спині забігали мурашки.

Круг нього замерехтіли-заяскріли ясні вогники: міріади крихітних блискунів — Квінтові пощастило їх розпізнати — пообпадали камінні заломи та зазублені гостряки. Коли-не-коли котрийсь із них покидав насиджене місце і знімався в повітря — краєчком ока Квінт міг бачити, як він ряхтить, пролітаючи мимо.

Обличчя Квінтові зросилося холодним потом. Їх було так багато! Здригнувшись усім тілом, він зрозумів, куди попав — у самісіньке лігво блискунів!

Відразні звуки гучнішали. Квінт пощулився. Він повинен знайти Маріс, поки не пізно. Зібравши докупи рештки мужності, хлопець обережно ступнув уперед, ідучи на звук. Мерехтливі вогники зіскакували з прискалків та кругляків, розкиданих по печерному дну. Печера повнилася відлясками Квінтової ходи. Він укляк і якомога тихіше поліз навкарачки.

Цікаво, чи почула його тварюка? Може, вона спіймала ніздрями пах його крові? Чи вона й далі тримає Маріс у своїх лабетах, а чи дівчина вислизнула з них і десь ховається у цій величезній печері? Може, забилася в якийсь закутень, перелякана, самотня і чекає, поки він її вибавить?

Квінт підкрався ближче до моторошного згуку. І враз йому аж млосно зробилося: просто нього невиразно бовванів чорний силует. Він завмер. Згори йому присвічували мерехтливі блискуни, і Квінт стенувся з жаху, коли горбкувата маса вималювалася виразніше.

— Що воно за проява?… — прошепотів він.

Тварюка блимнула сяйвом, немовби відгукуючись на Квінтів голос, але не повернулася.

То було достеменне страшило: безформна, криваво-червона бестія, що невпинно міняла свої обриси, наче міх, напханий повзунами, зчепленими між собою у смертельному бою; то кругле, то довгасте, то гладесеньке як шовк, то охоплене корчами скупчення очей та мацаків. І безупину всередині її світного тіла, хоч би яких обрисів воно прибирало, по б’ючких жилах нескінченним ланцюжком циркулювали багряні вогники.

— Що за гидь! — простогнав Квінт, якому аж у шлунку замлоїло, коли він уздрів цю мерзотну криваво-червону істоту.

Хлопець відвернувся. Його так і поривало дати дьору! Але де ж Маріс? Не міг же він вертатися без неї!

Квінт розпачливо розглядався навсібіч, не поминаючи очима жодної розколини чи шпарини — може, вона там? Він ступив крок уперед. Його нога вдарилась об горбок на дні печери.

Щойно в печері залящало від стуку, сьорбання стихло і, вже вкотре, світло всередині велетенської потвори згасло. Тварюка прислухалася. За кілька ментів червоне світло спалахнуло знов, а огидне сьорбання забриніло ще сласніше. Прикипівши до місця, Квінт не зводив з потвори нажаханого погляду.

І тут він щось побачив! З-під величезної безформної істоти стриміла нога.

— МАРІС! — закричав він і метнувся вперед, але за щось перечепився і гримнув на долівку. Він нервово звівся на ліктях і сів. Відчуття було таке, ніби хтось ухопив його за кісточку ноги.

Уся печера довкола нього враз замерехтіла — міріади крихітних блискунів блиманням відповідали на його невимовний переляк. І тут Квінт побачив, щo його повалило.

То було тіло — зашкарубле, висхле, наче мумія, тіло зі зморшкуватими губами, запалими очима і застиглим виразом тваринного жаху. Квінт перечепився об його ліву руку — відокремлена від решти тіла, вона лежала тепер неподалік у куряві.

Квінтові мало не занудило.

— Ні, ні, — застогнав він, задкуючи, переляканий, нажаханий, але неспроможний відвести погляду від моторошного видовища.

Колись це тіло належало охоронцеві скарбниці. Квінт упізнав нагрудник зі шкураток та шпичастий шолом. Але цьому плескатоголовому гоблінові навіть дика сила та вояцька звага не допомогли врятувати своє життя. І якщо вже він упав жертвою криваво-червоної потвори…

— Маріс, — прошепотів Квінт, і гіркий клубок підступив йому до горла. — МАРІС!

Високо звівши ковіньку, він поклигав уперед — і знову перечепився. А проте, відчайдушно замахавши руками, таки зберіг рівновагу — і угледів під ногами другого трупа. Його обличчя було спотворене гримасою жаху, як і в першої жертви, голова неймовірно перекособочена, а руки й ноги — підтягнуті аж до пояса.

І він був не єдиний.

Тепер, коли блискуни світилися яскравіше, ніж перше, Квінт побачив, що вся долівка обсіяна мертвяками — лісовими тролями, живолупами, міськими гномами, яких можна було розпізнати хіба по амулетах та чубові; академіками, чиї кістяки були окриті мантіями, наче поховальними покрівцями; дивними морхлими створіннями, які мали кінцівки, схожі на дерев’яні цурки, і були зодягнені у шати, сподибувані лише в історичних книжках.

Здорова безформна бестія перед ним, — тепер вона світилася густою ярою червінню, — підвелася з бездушного тіла Квінтової подруги. Не дивниця, що вона таке одоробло, ловлячи дрижаки, збагнув Квінт. Скільки сторіч вона переховується тут, полюючи на роззяв, тих, кого заводила сюди цікавість, чи просто цимбалів? Скільки люду затягла вона до свого жахного леговища, щоб висмоктати з жертв усі їхні соки?

Мокре, вологе сьорбання розляглося по камері, коли почварна тварюка відняла довгі світні мацаки від очей Маріс. Зі страху Квінтові аж заканудило. Тут він мав до діла не з дитячими забавками, де пильнували правил і можна було передихнути. Тут усе було по-справжньому. І викликало жах. Можливо, Маріс уже мертва. Можливо, тепер на черзі він. Та