Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Квінт уперто, дедалі пришвидшуючи біг, переслідував тварюку, яка ще тільки вчора гналася за ним самим. Раз по раз спотикаючись і зашпортуючись, він силкувався чимхутчій проскочити тісний тунель, щоб не згубити з очей і не перестати чути своєї здобичі. Якби з Маріс щось сталося, Квінт ніколи б собі цього не простив.
Зненацька світло зникло знову. Напевне потвора кудись звернула. Квінт добіг до звороту, пристояв, наставив вухо дослухаючись, і знову кинувся на звуки, що віддалялися.
— Тримайся, Маріс! — гукнув він. — Я доберуся до тебе!
Він збивав кісточки пальців об шкарубкі стіни, перечіпався об нерівності камінної долівки під ногами, боляче вдарявся об низьку стелю — але вперто біг далі. Гнів кипів йому в грудях, поки хлопець гнався за бестією, яка, сопучи та форкаючи, невтомно волокла кудись Маріс. Він летів щодуху, а все ж утікач зі своєю жертвою дедалі відривався.
— Живіше, — бурмотів Квінт. — Я не можу їх згубити.
Та навіть підганяючи себе, Квінт відчував: з кожною секундою бігти важче. Кам’яні щільники утворювали страхітливий підступний лабіринт. Крихітні тунелі давали початок величезним, а ті несподівано розгалужувалися на незліченні менші переходи, що кривулясто розбігалися врізнобіч. Невже він їх уже згубив? Квінт зупинився. А куди тепер?
— Маріс! — закричав хлопець. — МАРІС!
— Квінте!
Голос озвався лівобіч. Звучав він кволо та знеможено. Крутнувшись, Квінт побіг на нього. Тунель поширшав і повищав, тож він рвонув уперед, відчайдушно намагаючись наздогнати їх.
— Квінте!
Тепер голос бринів гучніше. Він мусить їх нагнати.
— Я йду, Маріс! — знову заволав Квінт. — Тримайся!
Діставшися протилежного кінця тунелю, Квінт звернув за скрут — і завмер на місці. Щелепа йому відвисла. Освітлений тьмяним сяйвом тунель зяяв попереду пусткою. Ані сліду чудернацьких вогнів — ані блимання, ані спалахів! І, хоч як він натужував слух — ані звуку.
— Але ж мені не примарилось! — глухо пробуркотів хлопець, тремтячи всім тілом. — Маріс! — гукнув він. — МАРІС!
Виляски від його криків — тільки й того! Він похитав головою і повільно рушив уперед.
— Не могла ж вона отак із доброго дива узяти й зникнути. Вона…
І тут він почув отой звук — тихе дряпання. Але звідки ж воно долітало? Не спереду — це ясно як день. Хлопець повернувся кругом, пройшов трохи назад і уважно прислухався.
Звук повторився. Якесь дряпання, якесь шкрябання. І, якщо це тільки не лихий жарт його уяви, — тихе сьорбання. Кров похолола йому в жилах.
Він обережно поминув вигин і за який десяток кроків уздрів перед собою червоне світло, що лилося з отвору в самісінькому низу тунельної стіни, розгортаючись по дну віялом, схожим на калюжу крові.
— Проклята Небом місцина! — лайнувся Квінт. — Я ж напевняка сюдою проходив!
Щойно тунелі відлунили його розлючений голос, як дряпання та сьорбання в норі раптово стихли, а червоне світло згасло.
Квінт спантеличено підійшов до нори, присів і зазирнув до середини. Серце затовклося у грудях мов навіжене. Перед ним тягнувся довгий вузький тунель. Якщо Маріс у ньому, хлопцеві лишалося одне: шукати її далі навкарачки. А що, як її там немає? Ану ж це пастка?
— Маріс? — гукнув Квінт, весь обертаючись на слух, коли луна від його крику завмерла.
Спершу не чути було нічого. Квінт мовчки ждав. Ще й досі — нічого. Потім, коли він уже ладен був продовжувати пошуки деінде, те саме шкрябання і те саме сьорбання озвалися з супротивного кінця звивистого, схожого на руру, тунелю.
— Маріс? — знову гукнув Квінт.
Цього разу йому відповів немічний, тремтливий голос:
— Кві… і… інте… допом… м… м-м-м…
Квінт увесь аж отерп, коли її зойк раптово урвався. А все ж вона й досі жива. Ось що важливо. Вона й досі жива! Хлопець намацав ковіньку.
— Я йду до тебе, Маріс! — похмуро пробуркотав він.
Серце калатало у грудях. Квінт упав навколішки і поповз у тунель. Мірою того, як нора у скелі вужчала, йому доводилося дедалі натужніше протискатися крізь неї, чимраз нижче опускаючи плечі. Шорсткий камінь під ним протирав йому штани на колінах і обдирав долоні.
— Вона має вже бути десь поруч, — підбадьорював себе Квінт.
Його тіло трусилося, а обличчя блищало від холодного поту. Скелясте нутро нори було підсвічене багряним світлом, яке знову струменіло тунелем звідкись іспереду. Шкряботіння стало уривчасте і набагато слабше, але тихе лиховісне сьорбання не уривалось ні на мить.
— О, Маріс, — промовив Квінт. — Не здавайся. Я поспішаю чимдуж.
Він звів голову, щоб побачити, що діється спереду. І просто перед собою уздрів ясне світляне кружало. Кінець тунелю.
— Десь тут, — буркнув Квінт.
Поки він долав ці останні кілька кроків догори, похиливши голову і зітнувши зуби, у повітрі зайшли якість зміни. Воно стало прохолодніше і вологіше, а його слух ухопив порожнистий лункий відгомін, як ото лящить у великій залі. Квінт знову з зусиллям підвів голову, вдивляючись уперед.
Він і гадки не мав, що кінець тунелю вже так близько. Просто перед ним видніло, сягаючи своїм вершком отвору, віялоподібне розсипище щебінки. Раптом до нього дійшло, що він зазирає в нутро якоїсь подоби величезної печери.
— Вважай, — наказав собі Квінт. — Бери очі в руки й оглядайся на задні колеса.
Квінт підповз до самого краю тунелю. Зненацька знову заплямкало — тепер уже голосніше.
— Ні, — вичавив із себе Квінт і спробував відповзти назад, але рука не могла знайти опертя у слизькій щебінці, тіло подалося вперед, і він безпорадно ковзнув із тунелю вниз, здіймаючи куряву і гуркочучи каменюччям.
Сьорбання завмерло. Червоне світло згасло. Квінт звівся на ноги і дико роззирнувся.
Так, він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.